среда, 20 марта 2013 г.

"Лев, який не злякався мисливців"

I'm just not the same since there's rain in my head…


Він популярний в Європі та визнаний у себе на Батьківщині в США дитячий автор. 
Його вірші турбують, смішать, а іноді викликають незадоволення. 
Його читають, слухають і дивляться по всьому світу, але при цьому мало хто із українських читачів зможе сказати, хто такий Шел Сільрвестейн. Спробуємо виправити це непорозуміння.

Шелдон Елан «Шел» Сільверстейн (Sheldon Alan 'Shel' Silverstein) народився 25 вересня 1930 року в Чикаго. Малювати почав ще під час навчання у школі, згодом вступив до Чиказького художнього інституту (Art Institute of Chicago), але, провчившись рік, кинув. У вересні 1953 р. іде до армії, служив на американських військових базах, в тому числі в Японії та Кореї. Як карикатурист Шел проявив себе ще в студентські роки (газета Roosevelt Torch), під час служби в армії він продовжує друкуватись (тихоокеанський філіал газети Stars and stripes), а в 1955 р. видає першу збірку коміксів (замальовок із військового життя) «Take Ten». Вона одразу здобуває популярність завдяки своїй дотепності та простоті, щирості і глибині (наскільки це можливо для жанру карикатури). Широкий загал зміг побачити цю збірку в 1956 р. під назвою «Grab your socks», коли її передрукувало видавництво Ballantine Books. 
Після демобілізації Шел повертається до Чикаго. 
Спочатку працює то продавцем хот-догів, то займається фрілансем у якості карикатуриста в різних виданнях (серед них Look, Sports Illustrated, This Week). 



З 1957 р. Шел Сілрверстейн починає друкуватись в Playboy і в якості їх кореспондента відправляється в кругосвітню подорож. Її результатом стала серія «Shel Silverstein Visits…», яка нараховує 23 випуски. Крім цього вони були видані окремою збіркою «Playboy's Silverstein Around the World « (2007 р.), а в 1961 р. один із випусків журналу вийшов окремим виданням під заголовком «Uncle Shelby's ABZ Book» (Simon's & Schuter). Загалом Сілрвестейн продовжував співпрацю з «журналом для дорослих» до середини 1970-х років.





 

В 1963 р. Шел дебютує  в якості дитячого автора книгою « Uncle Shelby’s Story of Lafcadio: The Lion Who Shot Back»  (Harper & Row) - «Історія дядька Шелбі про Лафкадіо – лева, який не злякався мисливців». Дядько Шелбі (як він сам себе називав) розповідає про свого друга лева, якому одного разу випадково до рук потрапила рушниця. Почалось все із невинної забавки: він стріляв у мух, листя, згодом перестріляв усіх мисливців (у межах самозахисту, звичайно ж), за що інші леви були йому вдячні. Все змінилось після того, як левові зустрівся циркач і запропонував йому роботу в своєму цирку. Непомітно для себе, він з Грамфгфф чи Мммфф перетворився на Лафкадіо Великого, почав стригтись у перукарні і чистити нігті, купатись у ванній і носити костюм, їсти в ресторанах і роздавати автографи. І врешті-решт – він став абсолютно нещасним:


« - Чого ти плачеш друже? Ти маєш гроші, ти славетний, у тебе сім величезних машин, і тебе всі люблять, і ти найвидатніший стрілець на світі. Чог ж ти плачеш, у тебе ж все є?
– Все – та не все, - відповів Лафкадіо Великий, заливаючи рясними слізьми золотий килим. – Мені набридли гроші та модний одяг. Мені набридло їсти фаршированих рисом курей. Мені набридло ходити на прийоми, танцювати ча-ча-ча й пити какао. І набридло курити п’ятидоларові сигари й грати в теніс, і набридло роздавати автографи, набридло все!»



Хіба ж не так буває і в людському суспільстві?  Різниця лише в тому, що хоча він вже не був тим левом, яким ми його побачили вперше, але і людиною до кінця не став. Апогеєм розповіді можна вважати епізод, в якому лев повертається до своїх джунглів, але якщо на початку стріляли в нього, то тепер рушницю тримав він; старий як світ  закон «якщо не ти, то тебе». Але Лафкадіо обирає третій варіант:
«Слухайте, я не хочу стріляти левів і я точно не хочу жерти мисливців. Я не хочу залишатися тут у джунглях і їсти сирих зайців, і не хочу повертатися в місто й пити какао. Я не хочу ганятися за хвостом, але й не хочу грати в бридж. Думаю, я не належу до світу мисливців і не належу до світу левів. Мабуть, я не належу ні до чого, - закінчив він». Після того дядько Шелбі його не бачив і більше ніколи не отримував від нього листівок. До речі, це своє оповідання сам автор любив найбільше.
Через рік виходить «The Giving Tree» (HarperCollins) – «Щедре дерево»,  яка принесла Шелу справжнє визнання. Неймовірно проста, але прониклива історія про хлопчика та яблуню не залишила байдужим жодного читача, стала символом самопожертви. Книга одразу набула популярності не лише серед дітей, але і їхніх батьків.






Згодом одна за одною виходять «Півтори жирафи» («A Giraffe and a Half»), «Де закінчується тротуар» («Where the Sidewalk Ends»), «Світло на горищі» («A Light in the Attic») та чимало інших дитячих книжок.  Книги Шела являють собою не лише збірки дотепних віршів для дітей, адже свої тексти автор доповнює органічними ілюстраціями.


 







Хоча не обходилось і без критики. Наприклад, книги «Where the Sidewalk Ends: Poems and Drawings» (1974) – «Де закінчується тротуар», «The Missing Piece» (1976) та «The Missing Piece Meets The Big O» (1981) викликали неоднозначні відгуки, а «A Light In the Attic» (1981 р.) була осуджена за  “promotes disrespect, horror and violence” (тобто за пропаганду неповаги, жаху та насилля) і включена до списку “The 100 Most Frequently Challenged Books of 1990–2000” (простіше кажучи,  сто найбільш неоднозначних книг).

Приблизно з 1981 р. Шел пробує себе в якості драматурга, пише п’єси («The Lady Or The Tiger Show» (1981 р.), «One Tennis Shoe» «Bus Stop», «Going Once»,  »The Best Daddy», «The Lifeboat is Sinking», «Thinking Up a New Name for the Act», «Buy One, Get One Free» and «Blind Willie and the Talking Dog») та кіносценарії («Things Change» (1988 р.).







Шел був популярним і в музичних колах. Серед його хітів «Put Another Log on the Fire», «One’s on the Way», «The Unicorn», «25 Minutes to Go», «A Boy Named Sue«, «Rosalie’s Good Eats Cafe», «The Mermaid», «The Winner», «Tequila Sheila» у виконанні Джонні Кеша, Лоретти Лін, Томпала Глейзера, Боббі Байєра. Особливого успіху набули пісні, написані для гурту Dr. Hook & The Medicine Show,  серед них: «Sylvia's Mother« и «The Cover of the Rolling Stone«.  Його пісні переспівували, вони ставали саундтреками до відомих фільмів «Montenegro«, «Thelma & Louise«, «Ned Kelly«. За спільну з Бакстером Тейлором пісню «Marie Laveau» дует отримав BMI Award (1975 р.), а в 1970 р. його «A Boy Named Sue» отримала Греммі. Звичайно ж, він і сам виконував свої пісні, в 1980 р. навіть випустив власний альбом кантрі-музики «The Great Conch Train Robbery».


 




Щодо особистого життя, то Шел був одружений зі С’юзен Гастінгс, в 1970 р. в них народилась дочка Шошання. На жаль в 1975 р. помирає спочатку дружина, а через п’ять років і донька. Шел більше не одружувався, але в 1983 р. в нього народжується син  Метью від Сари Спенсер.

В 1999 р. Шел Сільревстейн помирає від серцевого нападу в Кей-Уесті, Флорида.













P. S. Твори Шела Сільверстейна перекладені двадцятьма мовами і розійшлись тиражем в 20 міліонів екземплярів. Наразі нашому читачеві доступні дві книги в українському перекладі: «Де закінчується тротуар» та «Лафкадіо – лев, який не злякався мисливців» та чотири книги російською: «Продается носорог», «Полтора жирафа», «Лафкадио, или лев, который отстреливался», «Щедрое дерево». Якщо ж ви чи ваші дітки володієте англійською, то рекомендуємо читати в оригіналі, або, що ще краще, знайдіть аудіозаписи і насолоджуйтесь цими віршами у виконанні самого автора.  
 За матеріалами:








  






среда, 13 марта 2013 г.

Iздрик

«Це така кармічна рівновага – якщо я зробив своїм текстом щось погане, напевно мені буде недобре, якщо хороше – напевно якійсь бонус зароблю».






Талановита людина талановита в усьому. Якщо є хист і задатки, то іноді їм замало одного шляху виходу назовні або, якщо хочете, то самореалізації (звичайно, це не стосується випадків бездушної комерції за рахунок бренду/імені). Сучасному мистецтву взагалі притаманнне явище синтезу - поєднання різних жанрів і форм в одному.  Це робиться не заради епатажу, просто сучасного, перенасиченого інформацією, розбалуваного спецефектами глядача/слухача/читача важко вразити чимось одним, тому «доводиться» поєднувати можливості багатьох видів мистецтва, щоб достукатись. А коли ця ідея зароджується і втілюється в межах однієї людини, то вона набуває особливої концептуальної цілісності та завершеності.



Ось такою, в творчому плані універсальною людиною, «людиною-оркестром» (як називає його С. Жадан) є Юрій Іздрик. Почнемо з невеликої біографічної довідки.



Вікіпедія каже, що Юрій Романович Іздрик народився 16 серпня 1962 року в м. Калуші.
«Прізвище Іздрик нічого не означає. За родинними переказами – перший Іздрик, який з’явився на Галичині, був чехом-дезертиром невідомо якої війни. Імовірно, це лише легенда, проте факт дезертирства мого пращура видається мені, пацифісту, симпатичним».



Навчався у Львівській політехніці, яку закінчив у 1984 р., працював інженером. В цей же час потроху втягується в культурний процес, бере участь у різних мистецьких заходах. В 1998 р. засновує часопис «Четвер»:

«Двадцять років тому я вважав, що можу повністю виразити й репрезентувати свою невдовбенну особистість через журнал. Так виник «Четвер».

Не дивно, що перші публікації Іздрика (а це були цикли оповідань «Остання війна» та поезій «Десять віршів про Батьківщину») відбулись саме в ньому. Пізніше публікувався у варшавському часописі «Відрижка».

«Життя – це онлайновий квест, а література (якщо справжня) – рекреації майбутнього та минулого із застосуванням містичних практик».

Думаю, влучним буде порівняння «Четверга» із будівлею, в якій постійно «тусується» велика кількість людей, лунає музика, декламуються уривки з творів, ведуться дискусії. В 1992 р. до цього процесу долучається Юрій Андрухович, вони разом редагують часопис. В цей же час Іздрик друкує в «Сучасності» свою повість «Острів Крк», згодом вона виходить і в польську перекладі.



«Я не знаю, що таке бути неукраїнським письменником, тому мені важко до чогось порівнятись. З іншого боку, я не дуже знаю, що таке бути українським письменником, тому що це словосполучення в нашій ситуації майже оксюморон. Я волію вважати себе приватною людиною, яка пише для своїх приватних потреб якісь тексти».

Під такими «якимись текстами» можна розуміти поетичну збірку «Станіслав і 11 його визволителів», романи «Воццек & воццекургія» (1997 р.), «Подвійний Леон» (2000 р.), «АМтм» (2004 р.), есеїстичну збірку «Флешка» (2007 р.) та «Флешка-2GB» (2009 р.), книгу «Таке» (2009 р.), а також статті з культурології та літературознавства.

«Проза для мене – заняття осмислене, а всі ці віршики – радше фізкультура. Чи, якщо хочете, - школа літання. Здебільшого вдається підскочити – вище або нижче, - проте іноді таки трапляється політати, нехай невисоко й недалеко, та воно того варте».

Крім літератури Юрко Іздрик ще зі студентських років пробує себе в музиці та  візуальному мистецтві. Зараз він є учасником проеку DRUMТИАТР, який виник у 2010 р. спільно з Григорієм Семенчуком та Ростиславом Шпуком. В першу чергу DRUMТИАТР – це синтез візій, музики та тексту, "нові форми комунікації з публікою", таке собі  3-d мистецтво. Не менш відомий Юрко і в художніх колах. Він ілюструє книги, робить колажі, проводить виставки власних робіт.



«Мене важко запідозрити в працьовитості, тому те, що складається само по собі, - приймаю, а над тим, що не складається, особливо не заморочуюсь».



Але, напевно, найголовнішим своїм заняттям Іздрик вважає життя:

"Останнім часом намагаюсь віднайти в собі талант просто жити. Кайфово, ненапряжно, легко і, по спроможності, радісно жити. А творчість – це лише елемент такого життя. Як чай з молоком, як стебла трави, як подорожі крізь сутінки до світла й тепла".

Іноді його називають "хрещеним батьком" сучасної літератури, адже запущений ним "Четвер" відкрив широкому колу читачів чималу кількість нових імен і надалі "продовжує існувати в якості стартового майданчика для молоді, як плацдарм для мистецьких експериментів", хоча сам і відійшов від редагування ("зараз мені це трудно робити, бо мене страшно дратують наші молоді українські письменники. Вони мови не знають, не хочуть виписуватися …, не здатні викласти найпростіші думки нормальним простим розповідним реченням. Мені хочеться викликати до хати всіх тих письменників, зняти з них штани, відшмагати й заставити вчити українську мову, починаючи десь із класу п'ятого").

Юрко Іздрик разом з іншими Івано-Франківськими письменниками (в тому числі і Ю. Андруховичем) належить до так званого «станіславського феномену». Це група авторів, творчості яких притаманні ознаки постмодерного дискурсу, що в свою чергу пов’язаний із розпадом СРСР та всіма наслідками цієї події.

«Бракує власне літератури. Сякий-такий національний треш продукується, а літератури, як завжди, - катма».



Однією з найвідоміших книг Іздрика є «ТАКЕ». В 2009 р. вона була відзначена премією BBC.
Сам автор каже, що  «це книга про чоловіків і жінок, про звірят і птахів, а також про рослини, вітер, землю, дощ та інші Господні дари. Коротше, про таке» і скромно називає її «не найгіршою». Андрій Куликов, один із членів журі, назвав прозу Іздрика «відповіддю тим, хто твердить про смерть постмодернізму в українській і світовій літературі: в Іздрикових текстах він живіший за всіх живих».

В 2011 р. виходить "Underword" – нова книга про «коло втаємничених»:
«Ця книга писалася в період, коли в мене дуже активно виникали нові знайомства, якісь нові симпатії, після того, як ми з Григорієм Семенчиком заснували групу "Драмтиатр", я мав можливість змінити спосіб життя і значно розширив коло знайомств. І все, що писалося в той час, мало стосунок до дуже конкретних людей».  В ній Іздрик продовжує експериментувати з поєднанням візії та слова, тому "Underword" частіше називають альбомом:
«Ще від часів журналу "Четвер" я намагаюся втілити ідею поєднання тексту і візії в органічний спосіб, а не як звичне ілюстрування тексту. Мені і далі хочеться її втілювати, і результатом таких бажань була спроба зробити альбом, в якому текст і візія будуть десь перегукуватися, створювати можливість інакшого прочитання, інакшого маршруту ходіння книжкою ну і так далі.»



Зараз Юрко проживає і рідному Калуші, веде ЖЖ, де регулярно викладає поезії, бореться із бідністю і "готується до старості".

«Я прихильник апофактики, себто волію викреслювати зайве, аніж підкреслювати потрібне.  Віра – будь-яка, нехай навіть у магічну силу слів – вогник вибагливий: то гасне, то спалахує знову. Без віри, як то кажуть, «вопщє нєфік снєдать», а з вірою жодні поради ні вам, ні мені не потрібні»

P.S. Всі охочі можуть почитати, послухати, подивитись Юрка Іздрика ось тут:
ЖЖ та Reverbnation.com 
Згідно з матеріалами:
1. Романа Лебедєва, режим доступу:;
2. Wikipedia;
3. Оксани Климончук, режим доступу;
4. Олександра Михеда, режим доступу;
5. Олени Соколинської, режим доступу;
6. Андрія Волика, режим доступу;
7. Bookforum;
8. Світлани Пиркало, режим доступу.


Юрій АНДРУХОВИЧ

Про Iздрика

Iз циклу есеїв про українських літераторів



Про нього відомо тільки те‚ що він мешкає де-небудь у Калуші. Але по четвергах приїздить до Станіслава. Він завжди ходить містом із початою пляшкою мінеральної води. Час до часу надпиває з пляшки. І так до вечора‚ поки не повернеться в Калуш. Одного разу в суботу я побачив суб‘єкта‚ що йшов мені назустріч з початою пляшкою мінеральної води. (Парадокси мовлення: “йшов на зустріч із початою пляшкою мінеральної води”). “Якби сьогодні не була субота‚ а був четвер‚ я подумав би‚ що це Іздрик”‚ – подумав я. Не встиг я подумати‚ як зустрічний був уже зовсім близько. Тут зненацька з‘ясувалося‚ що це Іздрик. Висновок звідси один: кожне правило має свої винятки.



Про нього відомо також те‚ що повертаючись із Франківська до Калуша вечірнім дизелем‚ він майже завжди просипає зупинку в Калуші. Потім виходить на першій-ліпшій станції (чим перша вона від Калуша‚ тим ліпша) і‚ допиваючи мінеральну воду з початої пляшки‚ думає‚ що робити далі. За кілька годин він дочікується дизеля у зворотному напрямі і сідає в нього. Але‚ як правило‚ знову просипає Калуш. Якось він упродовж тижня курсував між Франківськом і Моршином‚ жодного разу не прокинувшись у Калуші. Це тривало б вічність‚ якби врешті його родина не вийшла по нього на калуський вокзал і не розбудила його голосними криками з перону. Так вдалося розірвати це зачароване коло.



Якось у тому ж таки дизелі відбувалася тотальна перевірка квитків. “Мущина‚ а шо у вас?” – запитала в нього залізна пані залізниць. Іздрик був дуже стомлений цілоденним перебуванням у Франківську і ледве спромігся витиснути з себе: “П-с-с-свідчення...”. “Вам показати?” – дисципліновано запитав трохи згодом.

Залізнична пані оцінила досвідченим поглядом його самого‚ його стан‚ його дисциплінованість‚ а також почату пляшку мінеральної води і‚ зітхнувши‚ відповіла: “Та шо ви вже можете показати...”

Але не мала при цьому рації.




Іншого разу я розповідав у Відні про те‚ що в ориґіналі Іздрикові малюнки в моїй книжці це насправді зовсім не малюнки‚ а такі величезні полотна розмірами десять на чотири метри. Нібито він робив їх у Кракові спеціально до візиту Найсвятішого Папи. Нібито ними було прикрашено краківські вулиці‚ якими пересувався папський ескорт. Забачивши Іздрикові полотна‚ Папа буцімто наказав зупинити процесію. “Хто є той несамовитий артиста‚ котрий втяв такі неймовірної потуги концепти?” – запитав латинською мовою Папа‚ визираючи з паланкіна‚ несеного вісімкою чорношкірих невільників. “Ego sum”‚ – відповів з натовпу Іздрик‚ надпиваючи мінеральну воду з початої пляшки. “Ах знову ці українці!” – розчулився Папа і млявим помахом чи то поблагословив‚ чи то наказав рушати далі.



Якось у Відні я показував свою книжку австрійському письменникові Гельмутові Айзендле. Він дуже старий‚ мудрий і розважливий‚ тому що п‘є багато вина. Оскільки Гельмут не вміє читати по-українському‚ то я зосередив його увагу на малюнках. “Це робив мій приятель‚ – пояснював я. – Його навмисне запросили до Кракова‚ щоб він показав їм ангелів. Це ангели!” – тицяв я пальцем у книжку.

“Так-так‚ це ангели‚ – заспокоїв мене Гельмут‚ гортаючи сторінки. – Я теж думаю‚ що це ангели. Швидше за все‚ саме так вони і виглядають”. Після чого віддав мені книжку і сягнув по останні два літри.

Висновок звідси один: розумній людині нічого не треба казати двічі.



 Історій про Іздрика є безліч або принаймні декілька. Це був лише початок. А продовження – саме так‚ зараз буде продовження‚ наступна історія про Іздрика – сам Іздрик!

Джерело


Юрко Іздрик "Underword"





Купити книгу