"Король разбитых"

"Что это за чувство, когда уезжаешь от людей, а они становятся всё меньше и меньше, пока их пылинки не рассеиваются у тебя на глазах? — это слишком огромный мир высится своим сводом над нами, и это прощание. Но мы склоняемся вперёд, навстречу новому безумству под небесами".

"Man, I'm beat", - саме цими словами Герберт Ханке ознаменував появу нового покоління -  "beat generation", але про це ні він, ні тоді ще маловідомий Джек Керуак, в розмові з яким і пролунала культова фраза, навіть не здогадувались.

Почалось все, коли молодий Керуак в 1944 році з’явився у Колумбійському університеті. На той час він вже встиг стати знаменитістю в рідному місті Лоуелл, штат Массачусетс,  завдяки своїм спортивним досягненням в старших класах. Його батько, Лео Олсайд Керуак, володів маленькою типографією, видавав газету, змалечку навчав типографському ремеслу сина. Мати письменника, Габріелла, була сильною та владною. Саме до неї Джек повертався зі своїх багаточисельних подорожей та шлюбів. Любов до неї він проніс через усе життя.
Після коледжу  Джек поїхав до Колумбійського університету втілювати давню мрію стати письменником. Але на велике розчарування батьків, навчання покинув (причиною тому стала травма ноги та сварка з тренером) і влаштувався матросом на торгове судно, яке ходило до берегів Англії. В 1942 році записався до воєнно-морського флоту – світ затягнув вир Другої Світової. Вже через рік його комісують з діагнозом "шизоїдного розладу особистості".

За словами самого Джека, такий діагноз йому поставили, коли він відмовився вбивати, до того ж амбіційному Керуаку стало тісно серед військових буднів та муштри. В 1943 році він знову опиняється на суші, а в 1944 році знайомиться з Вільямом Барроузом та Аленом Гінзбергом. Разом вони п’ють, вживають, хуліганять та б’ються, ночі проводть з жінками легкої поведінки і паралельно з цим усім постійно розмовляють, розмовляють, розмовляють. Молодих людей об’єднує не лише любов до сміливого способу життя, а в першу чергу світовідчуття. В цей час повоєнне американське суспільство знаходилось м’яко кажучи в стані невизначеності. Більшість розуміла, що так звана Американська мрія всього навсього ілюзія, але нового орієнтиру поки не знайшла. Конформізм суспільства був нестерпним для цього покоління, тому вони з однієї крайності з головою поринули в іншу: 50-ті роки заповнив "розбитий" настрій.
Слово "бітник" вперше запропонував журналіст із Сан-Франциско Херб Кейн, який вирішив покаламбурити і схрестив корені слів "спутник" і "beat": "Битники находятся за пределами этого мира, как спутник". Але самому Керуаку дуже не подобалось це слово, він волів називатись "королем розбитих, а не королем бітників".

В суспільстві їх знали насамперед завдяки незвичайному зовнішньому вигляду (бороди, окуляри, цигарки, нервові рухи, поношені речі), епатажній, а часто і аморальній поведінці (гомосексуальні нахили, п’яні бійки, наркотики). А вони і не були проти такого статусу, навпаки своїм стилем життя знову і знову підтверджували його.
В серпні 1944 року Керуак та його знайомий Льюїс Карр збираються відправитись на торговому судні до Парижу, але в останній момент друзів знімають з рейсу. І вони вирішили напитись. В ході вечора Карру не сподобалась поведінка їх спільного знайомого і він вдарив того ножем. Тіло скинули в Гудзон, ще більше напились і пішли в Музей сучасного мистецтва. Вранці всіх трьох (адже справа не обійшлась без Барроуза) арештували. Але якщо сім’я Барроуза внесла заставу, то батько Джека з педагогічних міркувань навідріз відмовився це робити. Гроші заплатили батьки Еді Паркер, з якою він на той час зустрічався. На знак подяки Керуак вирішив одружитись із Еді, але шлюб, що базувався на відчутті вдячності,  тривав недовго - через два тижні спільного життя він кидає дівчину і відправляється в плавання на торговому судні.

В другій половині 1940-х років Джек працює над "Городком и городом". На той момент в нього вже було декілька оповідань, але ця книга стала не лише першим серйозним досвідом, а і першою публікацією (1950 р.). "Городок и город" доволі автобіографічна, автор описував те, що пережив сам, і тих, хто був з ним поряд. Це одна із основних стильових домінант Керуака  – писати лише про справжнє та справжніх. Як відзначають літературознавці, стиль "Городка и города" відрізняється від подальших його робіт, йому не притаманна обірваність та спонтанність більш пізнього періоду.

В грудні 1950 року близький друг Джека Ніл Кессіді, який не мав письменницького таланту, але вмів і любив писати листи, надіслав Керуаку відомого "Великого листа " – 40 сторінок автобіографічних заміток про себе та свої стосунки з Джоан Андерсон без знаків пунктуації, без чіткої логіки, суцільна імпровізація. Джек був настільки вражений посланням друга, що вирішив апробувати цю техніку, приправивши її музичною імпровізацією, у власній творчості. Через рік він написав культовий "На дороге". Робота над романом тривала три тижні (хоча ходять припущення, що замальовки сюжету були зроблені раніше). Щоб не витрачати час на заміну паперу в машинці, друкував на рулоні паперу для телетайпу. Так Керуак прийшов до "спонтанної прози":

"Метод подразумевал безыскусность. Пиши как пишется, без абзацев, пунктуации и т.п., освободи подсознание, не прерывайся, не редактируй, подчиняйся только ритму, импровизируй, как джазмен. Помни: первая мысль — самая точная. Записывай слова по мере их возникновения…".
В першу чергу спонтанність, швидкість, а отже і свобода. "То, что ты чувствуешь, найдет способ проявиться", - стверджував Джек, головне встигнути спіймати та записати думку у первозданному вигляді. Не всі оцінили таку форму, тому друком роман вийшов лише в 1957 році, але з правками: з нього були виключені гомосексуальні сцени та описи прийому наркотиків. "Первоначальная сумасшедшая версия гораздо значительнее, чем то, что опубликовано", — казав пізніше Гінзберг. — "И когда-нибудь, когда все умрут, её опубликуют такой, какая она есть". Сталось це лише у 2007 році.
Не зраджуючи традиціям, Керуак запозичив сюжет та головних героїв зі свого життя. Прототипом головних героїв Сала та Діна стає він сам та Ніл, більшість описуваного також мало місце в їхніх спільних подорожах. Через образ Діна Джек точно передає суть людини, для якої життя – це велика дорога з безліччю шляхів та можливостей. Дін ніколи не зупиняється, тільки рух змушує його відчувати себе живим. Заради цього він жертвує усім, що так цінувало тогочасне супільство: прив'язаністю, спокоєм, стабільністю, можливістю завести сім'ю. Дін навіть кидає Сала, коли той тяжко захворів в Мексиці, заради нових подорожей. І хоча Сал йому пробачить, захоплення та душевна прив’язаність зникне. Так сталось між друзями і в реальному житті.

В1950 році Джек знову одружується. Другою його жінкою стала Джоан Хеверті. Цей шлюб протримався трохи довше, але як і першого разу, закінчився розлученням: подорожі та друзі виявились пріоритетнішими для Керуака.  Через рік Джоан народила доньку – єдину дитину Джека Керуака, втім яку він визнав лише через 8 років. Своє спільне життя з "Королем розбитих" Джоан опише в автобіографічній книзі "Ничья жена". До речі, Дженет Керуак отримала від батька не лише жагу до подорожей, але і письменницький талант. Перший свій роман "Малютка водитель" вона присвятила останній зустрічі з батьком.
Після розлучення Джек почав роботу над "Видениями Коди", але друком вийшла вона лише після його смерті в 1973 році. Книга стала своєрідним продовженням "На дороге", адже головний герой так схожий на Ніла, але цього разу прототипів було декілька. Розширюється і стильова складова, попередня імпровізація поглиблюється, свої переживання автор передає "вычерчивая бесконечные кривые слов на листе бумаги". Структура стає хаотичною,  дехто з друзів роман назвали "просто бардаком  из грохочущих фраз, налезающих одна на другую".

Джек і сам переживав через обірваність та безформність "Видений Коди", але був переконаний, що текст, об'єднаний  авторською свідомістю, цілісний і повний.
Посварившись з Нілом, Джек відправляється до Мексики і залишається в Барроуза. Там він працює на "Доктором Саксом", який він сам разом із "Видениями Коди" називав своїми улюбленими романами. Пише Джек у ванній, адже через постійних гостей Вільяма усамітнитись більше не було де:

 "Было много наркотиков и мало еды. Наркотики усиливали депрессию. Ванная казалась Керуаку тюремной камерой. Он чувствовал себя безмерно одиноким. Но писал, писал, стараясь зафиксировать каждую ассоциацию, возникающую в сознании, развить каждый образ, приходящий на ум".
Врешті-решт  Керуак повертається до Нью-Йорка. Наступний період був надзвичайно важким для нього, але разом з тим неймовірно плідним. Протягом декількох років він пише "Подземные" (1953), "Мэгги Кэссиди" (1953) — повість "Тристесса" (1956), в яких описує свої стосунки з жінками, починаючи від шкільного кохання, закінчуючи мексиканською проституткою.
В 1954 році під впливом свого нового захоплення буддизмом, він пише "Пробудись", "Кое-что о дхарме", "Бродяги дхармы". Остання книга була піддана настільки різкій критиці, що Керуак з відчаєм заявив: "Я больше не буддист".
Як не дивно, слава стала занадто важким тягарем для Джека, його все частіше переслідували депресії, він пив. Влітку 1961 року Лоуренс Ферлінгетті запропонував для відпочинку свою хатину в Біг Сур на каліфорнійському побережжі, але єднання з природою не лише не принесло очікуваного спокою та гармонії, а ще більше підсилило відчуття самотності:
" Биг Сур оказался совсем не тем убежищем, которое представлял себе Джек. Дикая природа, одиночество и темные скалы пугают его. Попытка обнаружить Будду в звуках океана или в листьях деревьев тоже ни к чему не приводит. Он не может преодолеть зависимость от своих желаний и покидает Биксби-Каньон, чтобы отправиться по барам Сан-Франциско".
В 1961 році вийде одноіменний роман "Биг Сур" – одна із найбільш похмурих його робіт.

В 1965 році Керуак відправляється в Париж. Результатом поїздки став "Сатори в Париже" – " роман о том, что неважно как ты путешествуешь, удачной ли была твоя поездка, или ее пришлось сократить, ты всегда чему-нибудь учишься, учишься перемене своих мыслей".
В цей час шляхи колишніх друзів все більше розходяться. Керуаку стає все гірше.  Будучи вже на заході слави та життя, Джек намагається знайти спокій в рідному Лоуеллі, куди переїздить з хворою матір'ю та новою дружиною. Стелла Сампас, з якою вони одружились в 1966 році, стала для Джека міцною опорою, вона вберігала його від алкоголю,  доглядала за паралізованою матір'ю.
Чи то через довгу розлуку Керуак занадто ідеалізував Лоуелл у своїй уяві, чи то місто дійсно сильно змінилось, але повернення не дало очікуваних результатів, і Джек  в 1968 році просить друзів відвезти його до Сент-Пітерсбурга, Флорида. Там, в одній із місцевих лікарень, 21 жовтня 1969 року він помирає. Йому було 47.
Джек Керуак пролетів по небосхилу американської літератури яскравою кометою. "На дороге" стало своєрідним must read для кожної молодої людини на рівні з "Над пропастью во ржи" Селінджера. Хоча автор так і не зміг пробити стіну неприйняття пуританського суспільства 50-х років, але його творчість знайшла відгук у тисячах молодих сердець, які відкривали та продовжують відкривати для себе його книги. Культура "розбитих" принесла у світову літературу не лише легенди про свої багаточисельні "подвиги", а впершу чергу сміливу відвертість та чесність. Адже:
 "Дело даже не в самой литературе, а в том, насколько честно ты к ней относишься, как ты ее понимаешь, что она для тебя значит".

P. S. В першу чергу Джек Керуак відомий як прозаїк, але пробував себе і в поезії. Шкода, що дуже мала кількість ліричних творів доступна в перекладі.

Выходит так, что надо рассказать,
Как час пробил, и я увидел Бесконечность,

Свечей сияющих всю золотую Вечность,
Где пропадает чувство, вся земная гладь…
Со Смертью обнажилась мыслей рать,
Так мне пришлось однажды умирать…

Я наклонился и сознанье потерял
В цветнике у матери родной
В Оуфиншеме, в Квинсе я нырял
Головой в таинственный покой…

Потом поднялся, жадно задышал,
И кровь от мозга понеслась к ногам,
И вспомнил, - 5 минут моя душа
Плыла без тела и по небесам…

Я видел Свет, разлитый в Бесконечность,
Где Агнец с Агнцем был наедине,
А с ним дитя, под пеленою Вечность
И Бог живой дрожал уже во мне…

Кто Бог, кто я и кто все остальные, -
В едином Боге созерцали мир с холма, -
Над Мехико взлетали позывные,
Из рога ангел пел, о Вечности трубя…

Джерела:

1. Андрій Малеак, "Дороги Джека Керуака";

2. Віктория Шохіна, "Дауншифтинг Джека Керуака";

3. "Джек Керуак. Баография";

4.  Степан Сергієнко. "В дороге с Джеком Керуаком";

5. Ігор Соколов, переклад поезій Джека Керуака;

6. Поезії Джека Керуака в оригіналі.

В дороге

Придбати

Биг-Сур

Придбати

Бродяги Дхармы

Придбати

Доктор Сакс

Придбати

Подземные

Придбати

Мэгги Кэссиди

Придбати

Ангелы Опустошения

Придбати

И бегемоты сварились в своих бассейнах

Придбати

"Коротка історія" від Марини Левицької

 "Я відчуваю, що Україна - це країна з мого дитинства. Це країна моїх спогадів, країна моїх батьків, з розповідями про яку я зростала. Отже, це важлива частина того, хто я є. Але як доросла людина я повністю британка".

"Відома британська письменниця з українським корінням" – саме так найчастіше говорять про Марину Левицьку. Дійсно, хоча батьки її з України, а сама Марина народилась в повоєнній Німеччині (1946 р.), все своє життя вона провела в Англії. 
Мати була домогосподаркою, доглядала за старенькою місіс Доббс, в будинку якої вони жили перший час після переїзду, а тато був робочим тракторної компанії. Можливо саме цей факт вплине на авторку в майбутньому, коли вона буде обирати назву для своєї книги. Але про це пізніше. 
 Містечко, де Марина навчалась в школі, славилось своїми солодощами. Одного дня вона поцупила гроші класу на обід і витратила їх на тістечка. Вчителі одразу змогли знайти злодія, адже дівчинка повернулась вся вимазана шоколадом. На щастя, зі школи Марину не виключили. До речі, з того часу збереглись приклади першої проби пера майбутньої письменниці. Цей вірш вона написала приблизно у віці чотирьох років.
Green grass. Green grass.
One little rabbit hopping past.
Two little butterflies flying by.
Three little skylarks up in the sky.
Four little lambs are playing there below.
Five little men are walking to and fro,
Six little girls are merrily at play.
Oh isn't it a pleasant and a sunny summer's day.
У віці шістнадцяти років Марина раптово перестала бути тихою та слухняною дівчинкою. Вона відрізала своє довге волосся, почала яскраво фарбуватись та стала активістом руху за ядерне роззброєння. В 1964 році вступила до університету Кіла (Keele University), а через 4 роки стала бакалавром з англійської мови та філософії, паралельно вивчала мистецтво, історію, математику, психологію та астрономію. Після університету продовжила навчання в Лондонському Королівському коледжі, захистила дисертацію на тему про левелерів – радикальний демократичний рух в період Англійської буржуазної революції.

Вперше в Україні Марина побувала в 2005 році, коли збирала інформацію для власної книги. Хоча Україну вона знала лише з розповідей батьків, мовою володіє на побутовому рівні та своїм домом називає Англію, духовну спорідненість відчула одразу:
"Це був надзвичайно зворушливий момент! Я ніби повернулася в дитинство – мова, характерні жарти, пісні. Все здавалося мені тут знайомим. А ще, знаєте, раніше мені здавалося, що то лише моя мама розмовляє з котами, а тут в Україні я помітила, що люди так само з ними говорять, і тоді я зрозуміла: так, це моя країна!".
Результатом поїздки стало не лише особисте знайомство з Україною. На базі почутого та побаченого Марина написала свою відому "A Short History of Tractors in Ukrainian”, яка вийшла друком в 2005 році у видавництві Viking.  Хоча сама авторка скромно прокоментувала: "Я не можу сказати, що мій роман потрапив у бестселери, але він знайшов свого читача", - книга здобула ряд престижних нагород, зокрема премію Боллінгер- Еврімен-Вудхауз (англ. Bollinger Everyman Wodehouse) на Хейському фестивалі, нагороду Вейвертон-Ґуд-Рід 2005/6 (англ. Waverton Good Read Award) та номінацію на премію «Оранж».

«Коротка історія тракторів українською» — сатиричний роман, написаний у жанрі чорного гумору, в якому розповідається про історію та побут українських емігрантів в Англії. Якщо закордонний читач зустрів його із  цікавістю, то в Україні відреагували доволі неоднозначно. Ті, хто не зрозумів в першу чергу самоіронії авторки, адже вона вважає себе безпосередньою частиною цієї історії, звинуватили її в глузуванні над цілою нацією. Саме тому роман, який був перекладений більше ніж 30 мовами, в тому числі і російською, українською вийшов зовсім нещодавно:
"Я теж не можу цього зрозуміти. Світлана Пиркало, яка переклала "Два фургони", знає місцеву літературну спільноту, й вона мені сказала: "Люди пліткують, що ваша книжка нічого нового не розказує про історію України, якось неправильно показує українців". Я думаю, що це жахлива тенденція тут — сприймати себе надто серйозно, надто претензійно. Думають, мабуть: "За кого вона себе вважає?". Інколи, коли я роблю читання в Англії, приходять українці й кричать на мене. То дуже сумно, бо мої книжки більше глузують із британців, аніж з українців. Але британці вміють посміятися з самих себе. Українці теж мають велику традицію комедії й сміху з самих себе, взяти хоча б того ж таки Гоголя. Мабуть, це через те, що Україна — новопостала держава, тут люди напружені, легко засмучуються, шукають ідентичність, замкнені в самих собі, дивляться більше на себе й бояться втратити обличчя, бояться, аби хтось не подумав, що всі українці — як ота Валентина з "Тракторів". Сумно, що люди мають таке уявлення. Британці думають інакше: "Це лише книжка".

Тема українських емігрантів багато в чому особисто стосується Марини Левицької, адже це і історія її родини, тому роман можна назвати частково автобіографічним. Своєрідним тематичним продовженням стала друга книга – "Two Caravans" (2007 р.), в українському варіанті – "Два фургони" (2008 р.). Під час останнього візиту в Україну Марина встигла побувати в її центральній та східній частинах і особисто відчула розбіжності у світосприйнятті:
"У Києві я побачила динамічних, західно-орієнтованих молодих людей, а в Луганську мені відкрилася дещо інша країна – бідніша, прив’язана до Росії. Але, я гадаю, українці повинні навчитися любити одне одного такими, якими вони є. Саме це надихнуло мене на створення книжки "Два фургони", з її любов’ю двох молодих людей із різних регіонів".
Рік потому вийшов третій по рахунку роман - "We are all made of glue". Авторка переконана, що потрібно робити акцент не на відмінностях, а на спільних рисах між націями і закликає до цього свого читача. Звідси і така символічна назва: адже клей хочете ви того чи ні, але з'єднує частини в ціле. На жаль, українського варіанту роману немає. Будемо сподіватись, що це тимчасове явище.

Нещодавно в інтерв'ю Радіо Свободі Марина проанонсувала свою наступну книгу:
"Дії роману, який я пишу зараз, відбуваються повністю в Англії, частково у 19-му сторіччі і частково у сьогоденні. Твір - про долю сиріт. Це сюжет, який мені майже подарований, бо у Шеффілді, де я живу на півночі Англії, неподалік у місцевості Пік-Дістрікт, де я ходжу на прогулянки, є кілька старих фабрик із 19-го сторіччя. Краєвиди й природа там чудові, але фабрики завжди навіювали зловісне відчуття. А коли я приїжджаю до Лондона, то прибуваю на станцію Сент-Панкрас. Одного разу я виявила, що там неподалік є стара лікарня, в якій колись був сиротинець і старий цвинтар. Дітей з того сиротинця до приблизно 1800 року продавали власникам фабрик у Дербішир. Їх перевозили баржами й залізницею і брали для роботи на тих фабриках. Тут зійшлися ніби дві частини мого життя: Лондон і Дербішир. Я вирішила, що це моя тема. Твір відрізняється від того, що я писала досі, бо часткова це історична оповідь, і мій редактор наголосив, що в такій книзі буде мало нагод для гумору... І жодних зв'язків з Україною. Тому я прошу вибачення у своїх українських читачів, а також в австралійських, німецьких читачів, італійських читачів, французьких... наступна книга, я боюся, дуже англійська".
Як бачимо, цього разу Марина Левицька дещо відійшла від української та емігрантської тематики. Але тим не менше, книга обіцяє бути не менш цікавою.
В 2011 році Марина вдруге відвідала Київ. Візит відбувся за сприянням Міжнародної організації міграції, які запросили авторку на конференцію по питанням міграції. Нарешті випала нагода познайомити авторку зі своїм українським читачем, а також читача з Мариною Левицькою. Зустріч відбулась 13 жовтня в книгарні “Є” під егідою “Літ Акцента”. Основним питанням звичайно була проблема віддаленості від оригіналу російського перекладу і відсутності українського (нагадаю, що зустріч відбулась 2011 року, тоді як україномовний переклад “Тракторів” вийшов лише рік потому) і як наслідок — не завжди адекватне сприйняття гумористичного тексту: 
"Іронічне ставлення до себе завжди було в частиною традиції українського гумору. Сподіваюся, що коли Україна трохи більше повірить у себе, вона не буде боятися сміятися з себе".
Окрім художньої літератури, Марина Левицька видала 10 книг-порадників з питань догляду за хворими й літніми людьми. В одному з інтерв'ю вона зізналась, що це був період, коли вона твердо вирішила стати письменницею, але успіх у літературі не приходив, тому вирішила писати хоч таким чином. На щастя, зараз ситуація змінилась:
"Я справді завжди хотіла бути письменницею. Можна, звичайно, захоплюватися світом книжкової реклами, фестивалів. Але є чисте задоволення - бачити свої слова на папері, відчувати радість від творіння...".

Не дивлячись на територіальну віддаленість, Марина Левицька відчуває в собі українське начало і їй цікаво “знайомитись” з далекою Батьківщиною та зі своїм українським читачем. На жаль, в Україні про неї поки що знає лише обмежене коло, є проблеми з перекладами, адже не кожен може дозволити собі мову оригіналу, а українською її книги або виходять із великим запізненням, або не виходять зовсім. Будемо сподіватись, що з часом ситуація покращиться і ми зможемо читати нехай і емігрантську, але все ж українську літературу.
Джерела:
1. Україна Молода;
2. 1576. Бібліотека українського світу;
3. Теле Критика;
4. ЛітАкцент;
5. LiveLib;
6. Друг читача;
7. Українська правда. Життя;
8. День;
9. Marina Lewycka.

Коротка історія тракторів по-українськи

Придбати

Two Caravans

Придбати

We Are All Made of Glue

Придбати