«Це така кармічна рівновага – якщо я зробив своїм текстом щось погане, напевно мені буде недобре, якщо хороше – напевно якійсь бонус зароблю».
Талановита людина талановита в усьому. Якщо є хист і задатки, то іноді їм замало одного шляху виходу назовні або, якщо хочете, то самореалізації (звичайно, це не стосується випадків бездушної комерції за рахунок бренду/імені). Сучасному мистецтву взагалі притаманнне явище синтезу - поєднання різних жанрів і форм в одному. Це робиться не заради епатажу, просто сучасного, перенасиченого інформацією, розбалуваного спецефектами глядача/слухача/читача важко вразити чимось одним, тому «доводиться» поєднувати можливості багатьох видів мистецтва, щоб достукатись. А коли ця ідея зароджується і втілюється в межах однієї людини, то вона набуває особливої концептуальної цілісності та завершеності.
Ось такою, в творчому плані універсальною людиною, «людиною-оркестром» (як називає його С. Жадан) є Юрій Іздрик. Почнемо з невеликої біографічної довідки.
Вікіпедія каже, що Юрій Романович Іздрик народився 16 серпня 1962 року в м. Калуші.
«Прізвище Іздрик нічого не означає. За родинними переказами – перший Іздрик, який з’явився на Галичині, був чехом-дезертиром невідомо якої війни. Імовірно, це лише легенда, проте факт дезертирства мого пращура видається мені, пацифісту, симпатичним».
Навчався у Львівській політехніці, яку закінчив у 1984 р., працював інженером. В цей же час потроху втягується в культурний процес, бере участь у різних мистецьких заходах. В 1998 р. засновує часопис «Четвер»:
«Двадцять років тому я вважав, що можу повністю виразити й репрезентувати свою невдовбенну особистість через журнал. Так виник «Четвер».
Не дивно, що перші публікації Іздрика (а це були цикли оповідань «Остання війна» та поезій «Десять віршів про Батьківщину») відбулись саме в ньому. Пізніше публікувався у варшавському часописі «Відрижка».
«Життя – це онлайновий квест, а література (якщо справжня) – рекреації майбутнього та минулого із застосуванням містичних практик».
Думаю, влучним буде порівняння «Четверга» із будівлею, в якій постійно «тусується» велика кількість людей, лунає музика, декламуються уривки з творів, ведуться дискусії. В 1992 р. до цього процесу долучається Юрій Андрухович, вони разом редагують часопис. В цей же час Іздрик друкує в «Сучасності» свою повість «Острів Крк», згодом вона виходить і в польську перекладі.
«Я не знаю, що таке бути неукраїнським письменником, тому мені важко до чогось порівнятись. З іншого боку, я не дуже знаю, що таке бути українським письменником, тому що це словосполучення в нашій ситуації майже оксюморон. Я волію вважати себе приватною людиною, яка пише для своїх приватних потреб якісь тексти».
Під такими «якимись текстами» можна розуміти поетичну збірку «Станіслав і 11 його визволителів», романи «Воццек & воццекургія» (1997 р.), «Подвійний Леон» (2000 р.), «АМтм» (2004 р.), есеїстичну збірку «Флешка» (2007 р.) та «Флешка-2GB» (2009 р.), книгу «Таке» (2009 р.), а також статті з культурології та літературознавства.
«Проза для мене – заняття осмислене, а всі ці віршики – радше фізкультура. Чи, якщо хочете, - школа літання. Здебільшого вдається підскочити – вище або нижче, - проте іноді таки трапляється політати, нехай невисоко й недалеко, та воно того варте».
Крім літератури Юрко Іздрик ще зі студентських років пробує себе в музиці та візуальному мистецтві. Зараз він є учасником проеку DRUMТИАТР, який виник у 2010 р. спільно з Григорієм Семенчуком та Ростиславом Шпуком. В першу чергу DRUMТИАТР – це синтез візій, музики та тексту, "нові форми комунікації з публікою", таке собі 3-d мистецтво. Не менш відомий Юрко і в художніх колах. Він ілюструє книги, робить колажі, проводить виставки власних робіт.
«Мене важко запідозрити в працьовитості, тому те, що складається само по собі, - приймаю, а над тим, що не складається, особливо не заморочуюсь».
Але, напевно, найголовнішим своїм заняттям Іздрик вважає життя:
"Останнім часом намагаюсь віднайти в собі талант просто жити. Кайфово, ненапряжно, легко і, по спроможності, радісно жити. А творчість – це лише елемент такого життя. Як чай з молоком, як стебла трави, як подорожі крізь сутінки до світла й тепла".
Іноді його називають "хрещеним батьком" сучасної літератури, адже запущений ним "Четвер" відкрив широкому колу читачів чималу кількість нових імен і надалі "продовжує існувати в якості стартового майданчика для молоді, як плацдарм для мистецьких експериментів", хоча сам і відійшов від редагування ("зараз мені це трудно робити, бо мене страшно дратують наші молоді українські письменники. Вони мови не знають, не хочуть виписуватися …, не здатні викласти найпростіші думки нормальним простим розповідним реченням. Мені хочеться викликати до хати всіх тих письменників, зняти з них штани, відшмагати й заставити вчити українську мову, починаючи десь із класу п'ятого").
Юрко Іздрик разом з іншими Івано-Франківськими письменниками (в тому числі і Ю. Андруховичем) належить до так званого «станіславського феномену». Це група авторів, творчості яких притаманні ознаки постмодерного дискурсу, що в свою чергу пов’язаний із розпадом СРСР та всіма наслідками цієї події.
«Бракує власне літератури. Сякий-такий національний треш продукується, а літератури, як завжди, - катма».
Однією з найвідоміших книг Іздрика є «ТАКЕ». В 2009 р. вона була відзначена премією BBC.
Сам автор каже, що «це книга про чоловіків і жінок, про звірят і птахів, а також про рослини, вітер, землю, дощ та інші Господні дари. Коротше, про таке» і скромно називає її «не найгіршою». Андрій Куликов, один із членів журі, назвав прозу Іздрика «відповіддю тим, хто твердить про смерть постмодернізму в українській і світовій літературі: в Іздрикових текстах він живіший за всіх живих».
В 2011 р. виходить "Underword" – нова книга про «коло втаємничених»:
«Ця книга писалася в період, коли в мене дуже активно виникали нові знайомства, якісь нові симпатії, після того, як ми з Григорієм Семенчиком заснували групу "Драмтиатр", я мав можливість змінити спосіб життя і значно розширив коло знайомств. І все, що писалося в той час, мало стосунок до дуже конкретних людей». В ній Іздрик продовжує експериментувати з поєднанням візії та слова, тому "Underword" частіше називають альбомом:
«Ще від часів журналу "Четвер" я намагаюся втілити ідею поєднання тексту і візії в органічний спосіб, а не як звичне ілюстрування тексту. Мені і далі хочеться її втілювати, і результатом таких бажань була спроба зробити альбом, в якому текст і візія будуть десь перегукуватися, створювати можливість інакшого прочитання, інакшого маршруту ходіння книжкою ну і так далі.»
Зараз Юрко проживає і рідному Калуші, веде ЖЖ, де регулярно викладає поезії, бореться із бідністю і "готується до старості".
«Я прихильник апофактики, себто волію викреслювати зайве, аніж підкреслювати потрібне. Віра – будь-яка, нехай навіть у магічну силу слів – вогник вибагливий: то гасне, то спалахує знову. Без віри, як то кажуть, «вопщє нєфік снєдать», а з вірою жодні поради ні вам, ні мені не потрібні»
P.S. Всі охочі можуть почитати, послухати, подивитись Юрка Іздрика ось тут:
ЖЖ та Reverbnation.com
Згідно з матеріалами:
1. Романа Лебедєва, режим доступу:;
2. Wikipedia;
3. Оксани Климончук, режим доступу;
4. Олександра Михеда, режим доступу;
5. Олени Соколинської, режим доступу;
6. Андрія Волика, режим доступу;
7. Bookforum;
8. Світлани Пиркало, режим доступу.
Юрій АНДРУХОВИЧ
Про Iздрика
Iз циклу есеїв про українських літераторів
Про нього відомо тільки те‚ що він мешкає де-небудь у Калуші. Але по четвергах приїздить до Станіслава. Він завжди ходить містом із початою пляшкою мінеральної води. Час до часу надпиває з пляшки. І так до вечора‚ поки не повернеться в Калуш. Одного разу в суботу я побачив суб‘єкта‚ що йшов мені назустріч з початою пляшкою мінеральної води. (Парадокси мовлення: “йшов на зустріч із початою пляшкою мінеральної води”). “Якби сьогодні не була субота‚ а був четвер‚ я подумав би‚ що це Іздрик”‚ – подумав я. Не встиг я подумати‚ як зустрічний був уже зовсім близько. Тут зненацька з‘ясувалося‚ що це Іздрик. Висновок звідси один: кожне правило має свої винятки.
Про нього відомо також те‚ що повертаючись із Франківська до Калуша вечірнім дизелем‚ він майже завжди просипає зупинку в Калуші. Потім виходить на першій-ліпшій станції (чим перша вона від Калуша‚ тим ліпша) і‚ допиваючи мінеральну воду з початої пляшки‚ думає‚ що робити далі. За кілька годин він дочікується дизеля у зворотному напрямі і сідає в нього. Але‚ як правило‚ знову просипає Калуш. Якось він упродовж тижня курсував між Франківськом і Моршином‚ жодного разу не прокинувшись у Калуші. Це тривало б вічність‚ якби врешті його родина не вийшла по нього на калуський вокзал і не розбудила його голосними криками з перону. Так вдалося розірвати це зачароване коло.
Якось у тому ж таки дизелі відбувалася тотальна перевірка квитків. “Мущина‚ а шо у вас?” – запитала в нього залізна пані залізниць. Іздрик був дуже стомлений цілоденним перебуванням у Франківську і ледве спромігся витиснути з себе: “П-с-с-свідчення...”. “Вам показати?” – дисципліновано запитав трохи згодом.
Залізнична пані оцінила досвідченим поглядом його самого‚ його стан‚ його дисциплінованість‚ а також почату пляшку мінеральної води і‚ зітхнувши‚ відповіла: “Та шо ви вже можете показати...”
Але не мала при цьому рації.
Іншого разу я розповідав у Відні про те‚ що в ориґіналі Іздрикові малюнки в моїй книжці це насправді зовсім не малюнки‚ а такі величезні полотна розмірами десять на чотири метри. Нібито він робив їх у Кракові спеціально до візиту Найсвятішого Папи. Нібито ними було прикрашено краківські вулиці‚ якими пересувався папський ескорт. Забачивши Іздрикові полотна‚ Папа буцімто наказав зупинити процесію. “Хто є той несамовитий артиста‚ котрий втяв такі неймовірної потуги концепти?” – запитав латинською мовою Папа‚ визираючи з паланкіна‚ несеного вісімкою чорношкірих невільників. “Ego sum”‚ – відповів з натовпу Іздрик‚ надпиваючи мінеральну воду з початої пляшки. “Ах знову ці українці!” – розчулився Папа і млявим помахом чи то поблагословив‚ чи то наказав рушати далі.
Якось у Відні я показував свою книжку австрійському письменникові Гельмутові Айзендле. Він дуже старий‚ мудрий і розважливий‚ тому що п‘є багато вина. Оскільки Гельмут не вміє читати по-українському‚ то я зосередив його увагу на малюнках. “Це робив мій приятель‚ – пояснював я. – Його навмисне запросили до Кракова‚ щоб він показав їм ангелів. Це ангели!” – тицяв я пальцем у книжку.
“Так-так‚ це ангели‚ – заспокоїв мене Гельмут‚ гортаючи сторінки. – Я теж думаю‚ що це ангели. Швидше за все‚ саме так вони і виглядають”. Після чого віддав мені книжку і сягнув по останні два літри.
Висновок звідси один: розумній людині нічого не треба казати двічі.
Історій про Іздрика є безліч або принаймні декілька. Це був лише початок. А продовження – саме так‚ зараз буде продовження‚ наступна історія про Іздрика – сам Іздрик!
Джерело
Талановита людина талановита в усьому. Якщо є хист і задатки, то іноді їм замало одного шляху виходу назовні або, якщо хочете, то самореалізації (звичайно, це не стосується випадків бездушної комерції за рахунок бренду/імені). Сучасному мистецтву взагалі притаманнне явище синтезу - поєднання різних жанрів і форм в одному. Це робиться не заради епатажу, просто сучасного, перенасиченого інформацією, розбалуваного спецефектами глядача/слухача/читача важко вразити чимось одним, тому «доводиться» поєднувати можливості багатьох видів мистецтва, щоб достукатись. А коли ця ідея зароджується і втілюється в межах однієї людини, то вона набуває особливої концептуальної цілісності та завершеності.
Ось такою, в творчому плані універсальною людиною, «людиною-оркестром» (як називає його С. Жадан) є Юрій Іздрик. Почнемо з невеликої біографічної довідки.
Вікіпедія каже, що Юрій Романович Іздрик народився 16 серпня 1962 року в м. Калуші.
«Прізвище Іздрик нічого не означає. За родинними переказами – перший Іздрик, який з’явився на Галичині, був чехом-дезертиром невідомо якої війни. Імовірно, це лише легенда, проте факт дезертирства мого пращура видається мені, пацифісту, симпатичним».
Навчався у Львівській політехніці, яку закінчив у 1984 р., працював інженером. В цей же час потроху втягується в культурний процес, бере участь у різних мистецьких заходах. В 1998 р. засновує часопис «Четвер»:
«Двадцять років тому я вважав, що можу повністю виразити й репрезентувати свою невдовбенну особистість через журнал. Так виник «Четвер».
Не дивно, що перші публікації Іздрика (а це були цикли оповідань «Остання війна» та поезій «Десять віршів про Батьківщину») відбулись саме в ньому. Пізніше публікувався у варшавському часописі «Відрижка».
«Життя – це онлайновий квест, а література (якщо справжня) – рекреації майбутнього та минулого із застосуванням містичних практик».
Думаю, влучним буде порівняння «Четверга» із будівлею, в якій постійно «тусується» велика кількість людей, лунає музика, декламуються уривки з творів, ведуться дискусії. В 1992 р. до цього процесу долучається Юрій Андрухович, вони разом редагують часопис. В цей же час Іздрик друкує в «Сучасності» свою повість «Острів Крк», згодом вона виходить і в польську перекладі.
«Я не знаю, що таке бути неукраїнським письменником, тому мені важко до чогось порівнятись. З іншого боку, я не дуже знаю, що таке бути українським письменником, тому що це словосполучення в нашій ситуації майже оксюморон. Я волію вважати себе приватною людиною, яка пише для своїх приватних потреб якісь тексти».
Під такими «якимись текстами» можна розуміти поетичну збірку «Станіслав і 11 його визволителів», романи «Воццек & воццекургія» (1997 р.), «Подвійний Леон» (2000 р.), «АМтм» (2004 р.), есеїстичну збірку «Флешка» (2007 р.) та «Флешка-2GB» (2009 р.), книгу «Таке» (2009 р.), а також статті з культурології та літературознавства.
«Проза для мене – заняття осмислене, а всі ці віршики – радше фізкультура. Чи, якщо хочете, - школа літання. Здебільшого вдається підскочити – вище або нижче, - проте іноді таки трапляється політати, нехай невисоко й недалеко, та воно того варте».
Крім літератури Юрко Іздрик ще зі студентських років пробує себе в музиці та візуальному мистецтві. Зараз він є учасником проеку DRUMТИАТР, який виник у 2010 р. спільно з Григорієм Семенчуком та Ростиславом Шпуком. В першу чергу DRUMТИАТР – це синтез візій, музики та тексту, "нові форми комунікації з публікою", таке собі 3-d мистецтво. Не менш відомий Юрко і в художніх колах. Він ілюструє книги, робить колажі, проводить виставки власних робіт.
«Мене важко запідозрити в працьовитості, тому те, що складається само по собі, - приймаю, а над тим, що не складається, особливо не заморочуюсь».
Але, напевно, найголовнішим своїм заняттям Іздрик вважає життя:
"Останнім часом намагаюсь віднайти в собі талант просто жити. Кайфово, ненапряжно, легко і, по спроможності, радісно жити. А творчість – це лише елемент такого життя. Як чай з молоком, як стебла трави, як подорожі крізь сутінки до світла й тепла".
Іноді його називають "хрещеним батьком" сучасної літератури, адже запущений ним "Четвер" відкрив широкому колу читачів чималу кількість нових імен і надалі "продовжує існувати в якості стартового майданчика для молоді, як плацдарм для мистецьких експериментів", хоча сам і відійшов від редагування ("зараз мені це трудно робити, бо мене страшно дратують наші молоді українські письменники. Вони мови не знають, не хочуть виписуватися …, не здатні викласти найпростіші думки нормальним простим розповідним реченням. Мені хочеться викликати до хати всіх тих письменників, зняти з них штани, відшмагати й заставити вчити українську мову, починаючи десь із класу п'ятого").
Юрко Іздрик разом з іншими Івано-Франківськими письменниками (в тому числі і Ю. Андруховичем) належить до так званого «станіславського феномену». Це група авторів, творчості яких притаманні ознаки постмодерного дискурсу, що в свою чергу пов’язаний із розпадом СРСР та всіма наслідками цієї події.
«Бракує власне літератури. Сякий-такий національний треш продукується, а літератури, як завжди, - катма».
Однією з найвідоміших книг Іздрика є «ТАКЕ». В 2009 р. вона була відзначена премією BBC.
Сам автор каже, що «це книга про чоловіків і жінок, про звірят і птахів, а також про рослини, вітер, землю, дощ та інші Господні дари. Коротше, про таке» і скромно називає її «не найгіршою». Андрій Куликов, один із членів журі, назвав прозу Іздрика «відповіддю тим, хто твердить про смерть постмодернізму в українській і світовій літературі: в Іздрикових текстах він живіший за всіх живих».
В 2011 р. виходить "Underword" – нова книга про «коло втаємничених»:
«Ця книга писалася в період, коли в мене дуже активно виникали нові знайомства, якісь нові симпатії, після того, як ми з Григорієм Семенчиком заснували групу "Драмтиатр", я мав можливість змінити спосіб життя і значно розширив коло знайомств. І все, що писалося в той час, мало стосунок до дуже конкретних людей». В ній Іздрик продовжує експериментувати з поєднанням візії та слова, тому "Underword" частіше називають альбомом:
«Ще від часів журналу "Четвер" я намагаюся втілити ідею поєднання тексту і візії в органічний спосіб, а не як звичне ілюстрування тексту. Мені і далі хочеться її втілювати, і результатом таких бажань була спроба зробити альбом, в якому текст і візія будуть десь перегукуватися, створювати можливість інакшого прочитання, інакшого маршруту ходіння книжкою ну і так далі.»
Зараз Юрко проживає і рідному Калуші, веде ЖЖ, де регулярно викладає поезії, бореться із бідністю і "готується до старості".
«Я прихильник апофактики, себто волію викреслювати зайве, аніж підкреслювати потрібне. Віра – будь-яка, нехай навіть у магічну силу слів – вогник вибагливий: то гасне, то спалахує знову. Без віри, як то кажуть, «вопщє нєфік снєдать», а з вірою жодні поради ні вам, ні мені не потрібні»
P.S. Всі охочі можуть почитати, послухати, подивитись Юрка Іздрика ось тут:
ЖЖ та Reverbnation.com
Згідно з матеріалами:
1. Романа Лебедєва, режим доступу:;
2. Wikipedia;
3. Оксани Климончук, режим доступу;
4. Олександра Михеда, режим доступу;
5. Олени Соколинської, режим доступу;
6. Андрія Волика, режим доступу;
7. Bookforum;
8. Світлани Пиркало, режим доступу.
Юрій АНДРУХОВИЧ
Про Iздрика
Iз циклу есеїв про українських літераторів
Про нього відомо тільки те‚ що він мешкає де-небудь у Калуші. Але по четвергах приїздить до Станіслава. Він завжди ходить містом із початою пляшкою мінеральної води. Час до часу надпиває з пляшки. І так до вечора‚ поки не повернеться в Калуш. Одного разу в суботу я побачив суб‘єкта‚ що йшов мені назустріч з початою пляшкою мінеральної води. (Парадокси мовлення: “йшов на зустріч із початою пляшкою мінеральної води”). “Якби сьогодні не була субота‚ а був четвер‚ я подумав би‚ що це Іздрик”‚ – подумав я. Не встиг я подумати‚ як зустрічний був уже зовсім близько. Тут зненацька з‘ясувалося‚ що це Іздрик. Висновок звідси один: кожне правило має свої винятки.
Про нього відомо також те‚ що повертаючись із Франківська до Калуша вечірнім дизелем‚ він майже завжди просипає зупинку в Калуші. Потім виходить на першій-ліпшій станції (чим перша вона від Калуша‚ тим ліпша) і‚ допиваючи мінеральну воду з початої пляшки‚ думає‚ що робити далі. За кілька годин він дочікується дизеля у зворотному напрямі і сідає в нього. Але‚ як правило‚ знову просипає Калуш. Якось він упродовж тижня курсував між Франківськом і Моршином‚ жодного разу не прокинувшись у Калуші. Це тривало б вічність‚ якби врешті його родина не вийшла по нього на калуський вокзал і не розбудила його голосними криками з перону. Так вдалося розірвати це зачароване коло.
Якось у тому ж таки дизелі відбувалася тотальна перевірка квитків. “Мущина‚ а шо у вас?” – запитала в нього залізна пані залізниць. Іздрик був дуже стомлений цілоденним перебуванням у Франківську і ледве спромігся витиснути з себе: “П-с-с-свідчення...”. “Вам показати?” – дисципліновано запитав трохи згодом.
Залізнична пані оцінила досвідченим поглядом його самого‚ його стан‚ його дисциплінованість‚ а також почату пляшку мінеральної води і‚ зітхнувши‚ відповіла: “Та шо ви вже можете показати...”
Але не мала при цьому рації.
Іншого разу я розповідав у Відні про те‚ що в ориґіналі Іздрикові малюнки в моїй книжці це насправді зовсім не малюнки‚ а такі величезні полотна розмірами десять на чотири метри. Нібито він робив їх у Кракові спеціально до візиту Найсвятішого Папи. Нібито ними було прикрашено краківські вулиці‚ якими пересувався папський ескорт. Забачивши Іздрикові полотна‚ Папа буцімто наказав зупинити процесію. “Хто є той несамовитий артиста‚ котрий втяв такі неймовірної потуги концепти?” – запитав латинською мовою Папа‚ визираючи з паланкіна‚ несеного вісімкою чорношкірих невільників. “Ego sum”‚ – відповів з натовпу Іздрик‚ надпиваючи мінеральну воду з початої пляшки. “Ах знову ці українці!” – розчулився Папа і млявим помахом чи то поблагословив‚ чи то наказав рушати далі.
Якось у Відні я показував свою книжку австрійському письменникові Гельмутові Айзендле. Він дуже старий‚ мудрий і розважливий‚ тому що п‘є багато вина. Оскільки Гельмут не вміє читати по-українському‚ то я зосередив його увагу на малюнках. “Це робив мій приятель‚ – пояснював я. – Його навмисне запросили до Кракова‚ щоб він показав їм ангелів. Це ангели!” – тицяв я пальцем у книжку.
“Так-так‚ це ангели‚ – заспокоїв мене Гельмут‚ гортаючи сторінки. – Я теж думаю‚ що це ангели. Швидше за все‚ саме так вони і виглядають”. Після чого віддав мені книжку і сягнув по останні два літри.
Висновок звідси один: розумній людині нічого не треба казати двічі.
Джерело
Юрко Іздрик "Underword"
Комментариев нет:
Отправить комментарий