"Гений второго плана"?

«Подобно сотруднику бюро прогнозов из старого анекдота, предложившему повысить предсказуемость погоды, поменяв все прогнозы на диаметрально противоположные, я хотел бы повернуть вектор пари Паскаля на 180 градусов. Не разумнее ли отнестись к этой короткой и ненадежной жизни как к полной сумме всего, что нам выдано, и попытаться прожить ее достойно, не думая о загробной награде, чтобы она сама была себе воздаянием?»

Автор рецензії на нещодавно опубліковану книгу «Последний континент» називає Олексія Цвєткова «гением второго плана».  Критики нерідко приписують йому статус великого російського поета сучасності, наступним після Бродського. А при цьому, як би банально це не звучало,  він залишається «широковідомим у вузьких колах». Можливо, це пов’язано з довготривалою еміграцією поета, а можливо, з тим, що сам автор ніколи і не намагався стати популярним у себе на "Батьківщині".
«Мой дом — США. Я много раз эмигрировал и всякий раз приземлялся, как кошка, на четыре ноги, и все получалось. Что касается России, то она так далеко от меня уехала, что я ее под собой не чую. Это не моя страна. В Америке я лучше понимаю людей — кто они, откуда произошли, куда идут, — чем многих русских, в том числе и моих читателей».

 Народився Олексій Петрович Цвєтков 1947 р. в теперішньому Івано-Франківську (тоді - Станіславі), де після війни опинились його батьки. Через рік-півтора батько-військовий отримав місце у військовій Академії і сім’я переїздить до Москви. Згодом через хворобу (кістковий туберкульоз) Олексій був вимушений повернутись на Україну і наступних декілька років проводить у Євпаторії, де пішов, та Запоріжжі, де закінчив школу.
Не пройшовши по балам на хімічний до Московського університету (іронія – здав математику та хімію, але отримав трійку за твір), Олексій вступає на аналогічний факультет Одеського університету, але не закінчує:
«Я проучился два семестра, потом решил, что мне это скучно, и опять пошел в Московский университет. Но на этот раз я был умнее, пошел на исторический».
Але там він теж надовго не затримується і за «неправельные идеи разные» його відраховують. Деякий час він вчиться на заочному в Дніпропетровську, а потім втретє штурмує Московський університет, цього разу факультет журналістики.
Під час навчання там Олексій потрапляє в якусь неоднозначну історію і його «попросили» піти. Пізніше сам Цвєтков так пропокоментує ту ситуацію:
«По поводу журналистики очень просто – КГБ. Поскольку я был из Запорожья и приезжал туда на каникулы, там возникла какая-то история, в которую, как они считали, я был замешан. Я был вдохновитель какой-то антисоветской группы. Был фельетон в газете, потом пришла телега в Москву, и меня декан, Ясен Николаевич Засурский, который  потом стал прорабом перестройки, меня выгонял. Он известная личность. Ясно было, если он захочет меня выгнать, то он выгонит, я спросил: “Если я перейду на заочный, ничего?” – Он сказал: “Тогда Вы не моя забота”. Я перешел на заочный и вот там, какое-то время учился, но опять же не закончил и просто подал документы уже на  отъезд».
Після цього деякий часвін живе в Сибіру та Казахстані, але в 1974 році вимушений емігрувати до США, працює там то прибиральником, то сторожем, то замісником редактора місцевих газет. В нагоді став попередній університетський досвід і за сукупністю балів його приймають до аспірантури Мічіганського університету в Анн-Арборі на спеціальність російська література, в 1983 р. він захистився за темою «Мова Андрія Платонова».
Давайте трохи порушимо хронологію і повернемось до московського періоду. На початку 70-х років виникає неофіційна літературна формація молодих людей «Московское время», серед активних учасників якої був студент МГУ Олексій Цвєтков. Про систематичну цілеспрямовану діяльність групи мова не йде, в них не було ні програмових документів, ні загальноприйнятих принципів у творчості. Їх об’єднують спільні ідеї, молодість і відсутність публікацій:
«У нас было просто общее занятие. Мы были молодые люди, которые иногда выпивали и даже за девушками гонялись. И это занимало значительную часть времени. Но кроме этого, нас сближало занятие, общность взглядов, в том числе эстетических, естественно, и политических. И поэтому мы как-то  — вот нас столкнула жизнь, была вот эта компания. И в итоге мы выпустили альманах. Мы не считали себя группой и никак не называли. Но, как всегда оказывается в истории, задним числом, что получилась-таки группа».
Олексій Цвєтков теж пише, але як не дивно, мало друкується. Чи точніше зовсім не друкується:
«Как это происходило? Грубо говоря, печатали на машинке стихи, старались отбирать те, которые как бы были проходные, носили их по редакциям. Но в итоге мало чего получилось. Прежде всего, <потому>, что мало было писать стихи не против советской власти, надо было писать стихи за нее. А уж этого мы никак не умели. И в редакциях, где нас в ту пору, в общем, некоторые люди знали, говорили, что это не проходит. У меня была за все это время всего одна публикация в журнале «Юность» — полтора стихотворения. Второе обрезали, потому что оно не помещалось, вот так на середине просто. То есть, если бы они как-то шли нам навстречу, может быть, они нас и купили бы в конце концов. Мы были молодые люди и подвержены всем соблазнам. Но в то время уже лавочка была закрыта. И нас никто не купил. В общем, так сказать, в результате чего мы остались неконформистами».
Ситуація змінилась, коли Олександр Соколов порадив йому надіслати свої роботи в «Ардіс», де згодом вийшла його книга.
В кінці 80-х Цвєтков різко перестає писати поезії, натомість звертається до прози, зокрема працює над романом «Просто голос», який є автобіографією римського воїна.Його Фрагменти публікує «Знамя» і «Октябрь», але повністю роман не був завершений. Також він викладає в коледжі, працює на «Голосі Америки», з 1989 працює в Мюнхені та Празі на «Свободі», веде авторську програму «Седьмой континент», радіо-есе «Атлантический дневник».
«Сел, написал, с тех пор не могу остановиться», -  так в 2004 р. Олексій Цвєтков повертається у світ поезії, оновлений як у плані форми, так і змісту. Поезія «нового» періоду різкіша, без зайвих прикрас, пряма, абстрактна. В ній зникають рамки, в тому числі і знаки пунктуації, ритм стає виразнішим. Автор постійно експериментує, що в принципі притаманно більшості сучасної поезії, від того йому часто докоряють за надмірну складність:
«Они действительно сложные, насыщенные, метафизические, в них рваный синтаксис, который не всем по нраву. С одной стороны, я достаточно традиционный поэт. С другой — это какой-то странный авангард. Люди не знают, в какую нишу меня засунуть».

   есть версия что я вообще машина
    не сущность неделимая а две
    и существо нездешнего пошиба
    тоскует в автономной голове

    оно лишь персонаж в своем рассказе
    следит за истеченьем по часам
    а все причинно-следственные связи
    мешок с костями соблюдает сам

    так силится актер на киноленте
    постичь судьбу что публике видна
    и подглядеть у тела в документе
    кто он такой и в чем его вина

    так и живешь с непостижимой целью
    но звездная над миром гаснет гроздь
    и покидает черепную келью
    невидимый из кинозала гость

    машины совершат свои обряды
    им эти сны снаружи не видны
    но нет ни наказанья ни награды
    раз не было заслуги и вины
В 2007 р. Олексій Петрович повертається до США, який часто називає своїм справжнім домом, живе спочатку у Вашингтоні, а потім Нью-Йорку.  Зараз йому 66 років, він активно пише, бере участь у літературних фестивалях, зустрічах, обговореннях, цікавиться світовими політичними та суспільними процесами, веде власні блоги, ЖЖ, де систематично викладає нові поезії.
 subway metaphysics

i take the e-train from the forty-second
an aged gent is trying to convince
my neighbor on the left that she will not
die from her lethal and malignant ailment
she looks upbeat my neighbor on the right
is a young girl in black up to her eyes
perusing the quran her lips are moving
la ilaha illallahu she says
or something close enough squeezed in between
the two despairs i keep my calm and think
yes i will die no there is no salvation
it is a secret they will never learn
 Автопереклад subway metaphysics
сабвей сорок вторая поезд е
мужик в летах пытается внушить
соседке слева что лиха беда
смертельная болезнь но победима
она ободрена соседка справа
молоденькая в черном до зрачков
зубрит коран и в шевеленье губ
la ilaha illallahu поди
точнее различи а я спокоен
меж этих двух отчаяний и знаю
да я умру и нет спасенья нет
но этой тайны им не угадать

 P. S. "Если так, окинуть свою жизнь, Вы чувствуете себя счастливым человеком?
Вопрос риторический. Да – скорее, да, чем нет. Я, в общем, чувствую, что жизнь, в основном, получилась, хотя, оценивать это… Нет, лучше всего оцениваю это я сам. Потому что – другие – откуда они знают. Да, пожалуй, получилось. Ну, придет момент, когда придется все это срочно и быстро оценивать, но вот сейчас – предварительные итоги – ДА, вполне. Все хорошо!"








За матеріалами:
1.   Олексій Цвєтков "Веселий Роджер"
2.   Алексей Цветков: «Живой язык всегда удобнее мертвого». Интервью на фестивале Киевские Лавры-2009
3.   Інтерв'ю Олексія Цвєткова для runyweb
4.   Юрий Юдин "Местоблюститель" 
6.   Юрій Володарський "Алексей Цветков: Поэт-богоборец"
7.   ЖЖ

"Последний континент"  

Придбати

"Атлантический дневник"

 Придбати

"Записки аэронавта"

 Придбати

Ерве Тюлле: чарівник XI століття

Ерве Тюлле іноді дорікають, мовляв такі книги теоретично може намалювати кожен, але при цьому чомусь саме його роботи вже перекладені близько 25-ма мовами, постійно перевидаються, і їх із захопленням читають по всьому світу тисячі дітей та вдвоє більше батьків. В чому ж секрет?

«Я пришел в школу, нарисовал на доске каракули и спросил: «Нравится?». Дети дружно заорали: «Нееет!». Тогда я раздал мелки и предложил погоняться за моими каракулями по доске. Все изменилось. Вдруг они поняли, что с каракулями можно сделать все, что угодно: устроить битву, или дорисовать стволы деревьев, и получится лес».

Якраз у цій простоті і заключається їх популярність та дієвість, адже головне, що автор апелює до дитячої уяви та фантазії, а це потужне та невичерпне джерело магії:
«Любопытсво – мотор всего».
Кожна книга – це окремий світ, яким можна подорожувати у супроводі чарівних істот, в якому від самого вашого бажання оживають різні закарлючки, в яких через великі дірки можна спостерігати за мамою на кухні або показувати язика старшому брату. Тут немає межі між читачем та книгою, діти перестають бути лише слухачами, вони активно занурюються у вир пригод. Тут можна і навіть потрібно виходити за поля, з повною свободою для дитячого самовираження, а оригінальні малюнки стимулюють дитячу фантазію, мотивують до власної творчості:

«В моих книгах всегда есть свободное место, чтобы можно было что-то пририсовать. Книги рассчитаны на чтение вместе с родителями, которые могут играть вместе с детьми».
Ерве Тюлле народився 1958 року в Нормандії. Вивчав образотворче та декоративно-прикладне мистецтво і потім деякий час працював в області комунікацій та реклами. З 1990 року почав малювати ілюстрації для французьких та закордонних видань. В 1994 виходить перша книга для дітей « Comment Papa a rencontré Maman « («Як тато зустрів маму»): цікава інтерактивна книга, в якій хлопчик дізнається про історію знайомства своїх мами та тата. Наступна книга «Faut Pas Confondre» була відзначена на Міжнародному книжковому ярмарку в Болоньє у рубриці non-fiction. Його книги швидко набувають популярності, особливо після виходу серії «Jeux de…» («Игр в …», 2006 р.), з «Les Cinq Sens» («П’ять почуттів», 2003 р.) або «L'imaginier» («Фантазер», 2006 р.), які можна не просто прочитати, а і помацати та відчути. В 2005 році виходить «Moi, C’est Blop» («Це я, Блоп»), а 2007 можна вважати роком народження знаменитого Тюрлютуту – чудернацької істоти, яка супроводжує дітей у їхній уявній фантастичній подорожі.
Широкого міжнародного визнання набуває «Le Grand Livre du Hasard» («Большая книга случайностей», 2009 р.), яка отримала звання кращої в області дитячої літератури на Дитячому Ярмарку в Сен-Поль-Труа-Шато, виставлялась в Кореї, Лондоні, Франції, США.

Не меншої популярності досягає і серія розфарбовок, які виходили протягом 2007-2011 років, зокрема «À toi de gribouiller» («Каляки-маляки», 2007 р.), «Livre de coloriages» («Большая пребольшая раскраска», 2009 р.), «Le livre avec un trou» («Книжка с дыркой», 2011 р.).  Новим хітом стала «Un livre» («Живая книга», 2010 р.). Чарами критики назвали те, як за допомогою трьох різнокольорових крапок автор створює справжнє диво, залучаючи дітей до гри. В 2011 р. вона навіть здобула відповідну нагороду – премію Чарівників (Sorcieres Prize).
«Я создаю искусство и я им делюсь».
Зараз Ерве близько 54-х років. В нього є троє дітей – два сини сімнадцяти та двадцяти одного року і дванадцятирічна донька. Він продовжує писати книги і регулярно проводить майстер-класи для батьків та дітей, кожен з яких перетворюється в самобутню імпровізаційну виставу:
«Я рассказываю о своих книгах, но превращаю это в маленький спектакль, в игру. Это такое интерактивное чтение, которое перерастает в импровизацию, например, хожу с мегафоном и пою что-нибудь дурацкое, а они (дети) повторяют».

Ви можете ознайомитись з декількома книгами в російському перекладі, зокрема «Каляки-маляки», «Живая книга», «Привет, а вот и я, Тюрлютуту!«, «Книжка с дыркой«, «Большая-пребольшая раскраска«, «Дизайн-студия Эрве Тюлле«, «Турнир на карандашах«. Хоча вони розраховані на дітей віком від 3 до 7 років, але гратись з ними буде цікаво як трохи молодшим, так і значно старшим. Адже не забуваємо, що гра є провідною діяльністю не лише в дитинстві, а і в дорослому віці, різниця лише у її формі та правилах. Отож, якщо ви хочете весело та з користю провести час зі своїми дітьми, ласкаво просимо у чарівний світ Ерве Тюлле!

 П. С. «Когда я работаю, я не воспринимаю детей детьми. Или я становлюсь ребенком, или они становятся взрослыми, но мы наравне, я не вижу детей. В том числе в их хрупкости. Был случай, когда я затряс маленькую девочку и вдруг почувствовал, что она маленькая, хрупкая. Я сказал себе: «Ой, она же маленькая». Я — это я, они — это они. В конце мы жмем друг другу руки. Я включаю музыку, и у меня впечатление, что я в своей мастерской, а дети — мои кисточки».

Джерела:
1. www.herve-tullet.com;
2. "Я учу доверять своей интуиции" Оксана Кислицына;
3. Программа "Персона". Эрве Тюлле;
4. "Эрве Тюлле научит детей рисовать каракули на ярмарке Non/Fiction в ЦДХ" Мария Ганияц;
5  Фото.

"Каляки-маляки" 

Придбати

"Дизайн-студия Эрве Тюлле"

Придбати 

 "Турнир на карандашах" 

Придбати

"Большая-пребольшая раскраска"

 Придбати

 "Книжка с дыркой" 

Придбати

"Привет, а вот и я, Тюрлютуту!"

Придбати

Патті Сміт: королева, мама і бабуся панку

 - Что мы делаем, Великий Бэрримор?
 - Колеблемся.
 - Что нам делать, простой монах?
 - Верить и дерзать!

Патрисія Лі Сміт  народилася "в понедельник, в Чикаго, на Норт-Сайд, во время Великой Снежной Бури 1946 года. 30 декабря" і була старшою дитиною в сім'ї  Беверлі, офіціантки/джазової співачки, і Гранта, працівника заводу. Доволі рано Патті почала знайомитись із  реаліями життя, адже дитинство проходило в частих переїздах, клопотах за молодшими сестрами Ліндою і Кімберлі та братом  Тодом.
 Навчившись читати, вона з головою занурюється у вигаданий світ книг, який нерідко замінює недоліки реального. Вже у віці одинадцяти років Патрисія на прикладі своєї матері вперше усвідомлює майбутнє, яке природа їй запланувала і вирішує, що не створена для традиційної ролі жінки. Тоді вона вперше задумується про письменництво, орієнтуючись на Джо Марч із "Маленьких жінок" Луїзи Мей Олкот. А після знайомства з роботами Пікассо до цих мрій додається ще й художня складова, адже вона переконана, що "быть художником значит видеть то, чего не видят другие".
Під час навчання у педагогічному коледжі, Патті неочікувано для себе та батьків завагітніла. Усвідомлюючи власну неспроможність (адже на батька покладатись не доводиться) виростити дитину, вона віддає її на удочеріння: "Я произвела на свет здоровую дочь и вверила ее заботам любящей интелигентной семье". Навчання теж довелось кинути, а робота на поліграфічній фабриці та атмосфера маленького міста гнітила. Патті наважується їхати.

"Я села в автобус: двадцатилетняя девушка в джинсах, черной водолазке и старом сером плаще, купленном в Кэмдене. В моем маленьком чемодане в желтую и красную клетку лежало несколько рисовальных карандашей, блокнот, "Озарение" (Волта Вітмена – авт.), кое-что из оджеды, фотографии моих сестер и брата. Уезжала я в понедельник – день недели, когда родилась. Меня никто не ждал. Меня ждал весь мир".
Нью-Йорк виявився не дуже доброзичливим для ще однієї шукачки кращої долі, а друзі, у яких вона планувала залишитись, самі ледь зводили кінці з кінцями, тому  перший час Патті живе просто неба, перебиваючись випадковими можливостями десь помитись та пообідати.
"Днем я исследовала город, отправляясь куда вздумаеться, а ночью спала где придется".
Перший раз доля посміхнулась, коли її взяли на роботу до книжкового "Брентано", а другий раз, коли познайомила її з Робертом:

"Я была тогда очень неуравновешенной, во мне кипела энергия, но саморазрушительная. Мне было 19, а он был настоящий хиппи с длинными вьющимися волосами, в потрепанной одежде, застенчивый и молчаливый. Мы влюбились друг в друга. Я много истерила, а он научил меня, как облекать эмоции в форму и как напрявлять энергию в работу. И я стала так же: днем работала, потом возвращалась домой, ужинала и отдыхала, а потом рисовала до четырех утра".
Журналісти по-різному описують характер стосунків між ними – від романтичних ледь не до братських. Як би там не було головне, що ці стосунки відіграли вирішальну роль у житті обох.
 Після повернення з Парижу, де вона з сестрою жила деякий час, Патті разом з Робом оселяється у готелі "Челсі" – культовому місці, де збиралась тогочасна богема:

"Я обожаю Челси, его поблекшую элегантность, его бережно хранимую историю [...] Сколько же людей творило и беседовало в этих комнатах викторинаского кукольного домика! Сколько юбок прошуршало по истертому мрамору лестниц! Сколько скитальческих душ заключало здесь союз, оставляло свой след и гибло!".
В цей час Паттім Сміт активно пробує себе в якості автора. Зокрема разом з Семом Шепардом працює над автобіографічною п'єсою "Cowboy Mouth" ("Мишачий кковбой"), в якій вони одночасно виконують головні ролі; регулярно бере участь у поетичних читаннях в Церкві Святого Марка під музичний супровід Ленні Кея; 1972-го року виходить дебютна збірка поезій "Seventh Heaven", а через рік - "Witt"; пише для "Rolling Stone" та "Cream".
З часом виступи з Кеєм виходять за рамки поетичних читань, імпровізаційні декламації і музика доповнюються кавер-версіями відомих рокі-пісень, вони виступають на розігріві New York, в Le Jardin на Таймс Сквер. До них приєднується Річард Сол – піаніно, та Том Верлен - гітара. 5 червня 1974 р. вони записують перший сингл "Hey Joe/Piss Factory". Гурт активно набирає обертів, виступи стають систематичними.
1975-ий рік став знаковим не лише для Патті, а і для історії  музики, адже виходить "Horses" - "трехакордный рок-н-рол, обьединенный с властью слова". Критики одразу назвали його ковтком свіжого повітря, і, можливо, альбом не вирізнявся тонкою та витонченою музичною побудовою, але він вразив усіх своєю гостротою та відвертою брутанльністю. Варто лише згадати, що першою піснею на ній була переробка"Gloria" від The Doors і розпочиналась культовим " Jesus died for somebody's sins but not mine ".
 Після нього було багато не менш якісних та оригінальних альбомів ("Radio Ethiopia" "Easter", "Wave"), але статус культового залишається за "Horses".

В 1977 р. під час концерту Патті впала і зламала хребці на шиї, реабілітація тривала близько року. За цей час вона надолужила в літературі, результатом перерви стала поетична збірка "Babel".

1 березня 1980 р. Патті Сміт одружується з Фредом Смітом, гітаристом скандального MC5, і іде зі світу музики:
"Записи и турне стали раздражать меня в свое время как духовно, так и физически. Первоначальным мечтам не осталось места, лишь телесная усталость... Сначала делаешь пластинку, затем наступает очередь турне для ее рекламы. Чтобы повторить успех, снова отправляешься в студию, потом гастроли и так далее […] Проходит немного времени, и ты теряешь контакт с жизнью. Однако решающая причина была в том, что я влюбилась и хотела полностью сосредоточиться на этом, а договоры о турне делали это невозможным […] Душой я была в то время в Детройте с Фредом. Постепенно появились мысли, что я должна разорвать этот дьявольский круг, чтобы опять все привести в порядок".
 Хоча робота над альбомами не була припинена зовсім (зокрема виходить "Dream Life"), продовжувались і поетичні виступи,  вони вже не мали такого системтичного характеру, остаточно повертатись Патті не збиралась.

 Початок 90-х видався надзвичайно важким: із різницею в декілька років із життя ідуть найближчі для неї люди – Роберт, Сол, Фред і брат Тод. Патті бере дітей ( у подружжя було їх двоє - син Джексон і донька Джессі) і в 1966 році повертається до Нью-Йорка. Вона з головою занурюється у роботу, проводить читання в Центральному парку, випускає книги та поетичні зібрки, одну з яких присвячує Робу, записує нові авторські платівки ("Gon Again", "Peace and Noice", "Gung Ho") та кавер-версії рок-хітів (на The Doors, The Rolling Stones, Nirvana), проводить виставки своїх художніх та фоторобіт в провідних галереях, зокрема в музеї Уорхола, Пітсбург, у центрі Фонда Картьє («Land 250”).

 «У меня нет особенной истории про секс, наркотики и рок-н-ролл. Однако, может быть, у меня есть история получше: благодаря рок-н-роллу я объездила мир, работала со своим покойным братом Тоддом и, наконец, познакомилась с Фредом. Это изменило мою жизнь, и мне есть, что рассказать».

  Окремо варто поговорити про прозові книги Патті Сміт – «Просто дети» (2010 р.) та «Я пасу облака» (2013 р.). Вони обидві автобіографічні, але по-різному. Перша – це послідовний, ледь не хронологічний опис значимих подій та процесів, що мали місце в житті свого автора; друга – переживання, відчуття від цих подій, натяк. Реальність фрагментарна, місцями абстрактна, схожа на сон, для оповідача важливий не сам факт, а асоціації, які він викликав. Час тут існує незалежно від зовнішніх обставин, але він не хаотичний. Патті ніби просто розклала всі свої спогади на підлозі, скрутила із них різнокольорові кульки і за якимось глибоко особистим принципом нанизала їх на червону нитку, – чомусь саме так уявляється процес створення цієї книги.

Одразу відчувається і тяжіння до ліричного жанру. Навіть у музиці вона скоріше виконавиця, а не вокалістка, особливо що стосується ранньої Патті Сміт. Перші пісні (і вситупи) нерідко починались із поетичних монологів, в ході яких на фоні десь здалеку наближувалась музика. Все це в сумі з її самобутньою енергетикою та подачею забезпечували неймовірну особливу атмосферу.

Зараз Патті Сміт 66 років. Вона продовжує виступати та писати. За деякими джерелами, спільно з Джоном Логаном працює над сценарієм для екранізації "Просто детей". В 2008 вона порадувала російських фанів виступом на "Сотворении мира" в Казані. Разом із Земфірою вона виконала хіт гурту R.E.M. – "Everybody Hurts", а також англомовну версію "Пока горит свеча" із "Машиной времени".
"The people I lost all believed in me and my children needed me, so that's a lot of reasons to continue, let alone that life is great.  It's difficult but it's great and every day some new, wonderful thing is revealed. Whether it's a new book, or the sky is beautiful, or another full moon, or you meet a new friend—life is interesting".

P. S.  кому цікаво, раджу переглянути документальну стрічку "Patti Smith: Dream of Life". Це не просто біографічний фільм, а радше збірка роздумів, інтерв'ю, поетичних читань, відео з концертів, фото, художньо оформлена у формат фільму.





Джерела:
1. Патти Смит;
2. The конкурент; 
3. Викторія Горпинко "Патті Сміт"; 
4. Карина Старобина "Экранизация романа Патти Смит"; 
5. Патти Смит "Просто дети".

"Просто дети"

  Придбати

"Я пасу облака"

 

Придбати