среда, 17 апреля 2013 г.

"Карнавал" Жоржі Амаду



«Настанет день, когда мы сами перекроим свою судьбу...»

Жоржі Амаду (порт. - Jorge Amado) народився 10 серпня 1912 року в околицях міста Баїя, Бразилія. Варто зазначити, що Баїя (повна назва - Сан-Сальвадор-да-Баїя) – місцевість «з характером» - неймовірна природа тут поєднується з глибокою багатою національною культурою, органічним синтезом африканських релігійних культів, індійських традицій та бразильського колориту. Місто славиться своїми святами та карнавалами, які супроводжуються народними гуляннями, танцями і піснями. Але, сам Амаду зазначає: «Не надо думать, что в Баия народу легко живется. Наоборот, это бедный город в слаборазвитом, почти нищем штате, хотя и обладающем огромными природными богатствами. Для народа здесь гораздо меньше возможностей, чем, например, в Рио-де-Жанейро или Сан-Пауло. Различие состоит в народной цивилизации, народной культуре, которая делает жизнь менее жестокой и суровой, более гуманной...».

Жоржі був першою дитиною Жуана Амаду та Еулалії Леал і мав братів Жофре (помер в 1917 р. від грипу), Жоелсона (в майбутньому став лікарем) і Жамеса (журналіст).
Сім’я полковника Амаду володіла плантацією какао (тому його і називали полковником), але при цьому Жоржі ріс і нерідко виховувався суворими законами вулиці, залучений до життя простого народу:
«Годы отрочества, проведенные на улицах Баия, в порту, на рынках и ярмарках, на народном празднике или на состязании в капоэйре, на магическом кандомбле или на паперти столетних церквей, - вот мой лучший университет. Здесь мне был дарован хлеб поэзии, здесь я узнал боль и радости моего народа».
Тому не дивно, що ще в зовсім юні роки він вже відрізнявся своєрідним характером, часто прогулював заняття в коледжі, де навчався, а у віці 12-14 років на декілька місяців втік з дому і подорожував по околицями (що на той час було доволі розповсюдженим явищем), доки його не знайшов і повернув назад батько. Пізніше досвід цих років він опише в романі «Бескрайние земли».

З 1927 р. Жоржі живе в Сальвадорі і навчається екстерном. До речі, на площі Пелоуринью (Pelourinho) в будинку, де він проживав, 1986-го року було відкрито фонд «Будинок Жоржі Амаду», який є недержавною, некомерційною організацією, основною ціллю якої є збереження та вивчення архівів письменника, проведення дискусій з приводу місцевого мистецтва та культури загалом.
З цього ж часу Жоржі займається журналістикою і друкує в газеті «A Luva» свої перші поетичні спроби, бере участь у створенні «Academia dos Rebeldes» («Академія бунтарів») – об’єднанні молодих людей, які прагнули як максимум змінювати світ, а як мінімум - оновлювати місцевий літературний процес. В майбутньому більшість учасників «Академії» стали помітними фігурами в культурному процесі Бразилії. На ці ж роки припадає і прозовий дебют новелою «Lenita».
Протягом 1930-32 років Амаду переїздить в Ріо і навчається на юридичному факультеті, але після закінчення обирає не адвокатську, а громадську та літературну діяльність.

«Не будет ли это пролетарским романом?»

Серйозна література, адже всі попередні літературні спроби пізніше назве «дитячими», починається з виходом роману «Страна карнавала» («O País do Carnaval» 1931 р.). Протягом наступних п’яти років друком з’являються «Какао» («Cacau», 1933 р.) і «Піт»(«Suor», 1934), написані не без впливу поширеної тоді теорії «літератури факту», тобто романи стали реалістичною картиною життя і праці місцевого населення. Варто сказати, що в студентські роки він починає цікавитись комунізмом, в партійних колах знаходить однодумців і друзів, що не могло не відбитись на творчості.
Популярність молодого автора зростає, тиражі стають більшими і розкупаються швидше, виходять нові перевидання і переклади, зокрема іспанською, російською мовами.
1933 року разом зі своєю тогочасною жінкою, Матільдою Гарсія Розою (в них була спільна донька Ліла), видає дитячу книгу «Descoberta do mundo» («Відкриття світу»).
Протягом 1935-37 років виходить цикл романів про Баїя: «Жубіаба», «Мертве море», «Капітани піску», - в яких звучать вже більш національні мотиви з автобіографічними фактами своєї юності.
Політичні переконання і сміливі виступи про політичні та суспільні процеси в Бразилії не могли залишитись непоміченими, і Жоржі заарештовують спочатку в 1936 р., а потім через два роки одразу після повернення до Бразилії з подорожі по Латинській Америці та США. І хоча через декілька місяців за браком доказів його випускають, письменник мусить емігрувати і до 1942 р. проживає в Аргентині. Коли політичний клімат трохи пом’якшився, Амаду повертається, але одразу опиняється під наглядом місцевої влади, його під конвоєм доправляють в Баїю і забороняють проживати у великих містах. 

В січні 1945 р. відбувається Перший конгрес письменників Бразилії, на якому відбулась знакова для Жоржі зустріч, і саме з цього року можна відраховувати новий період в житті письменника. Зелії Гаттаї було 29, вона на той час мала чоловіка та сина, але не дивлячись ні на це, ні на вмовляння друзів («да никогда в жизни! Руки коротки. Это порядочная женщина… Ты спятил, бедный мой Жоржи. Откажись от этой затеи»), Амаду добивається взаємності і найближчим часом вони починають жити разом. 
В шлюбі у них народжується двоє дітей, - син Жуан та донька Палома, про яких він згодом напише: син «удался в Зелию — воплощенная доброта, приятие всего и вся, спокойная уверенность и веселое спокойствие. Мы с Паломой — позаковыристей, не так добры и великодушны, как Зелия и Жуан, мы более себялюбивы и жестки. Зато мы наделены лукавой гибкостью, позволяющей нам обуздывать душевные порывы, которые способны привести к непониманию…».
В 1848 р. влада забороняє діяльність компартії і Амаду, який на той час був депутатом Національного конгресу, виїжджає до Франції. Після обшуку в квартирі виїхати із Бразилії вимушені і інші члени сім’ї, про що Зелія скаже:
«Страшное слово «изгнание» наводит тоску и печаль, препятствует возвращению на родину. Но мы решили не падать духом и извлечь преимущества из стеснённого положения».  Подорожі наступних років відкрили для Жоржі літературний світ, збагатила його письмо новими жанровими та стильовими елемантами.
На цей час крім вже названих творів вийшли біографія бразильского поета і борця за громадянські права Кастро Алвеса («АBC de Castro Alves») та Луїса Картеса Престеса «Лицар надії» (1942 р.); заборонений до цього часу роман «Безкрайні землі» («Terras do Sem Fim», 1943 р.) і «Місто Ільєус («São Jorge dos Ilhéus», 1944 р.).

На початку 50-х років влада Франції «просить» покинути їхню країну, і сімейство Амаду переїздить до Чехословакії, а сам Жоржі багато подорожує, зокрема відвідує Китай, Монголію, Чилі, Аргентину. Це були нелегкі часи для письменника. Після повернення з останньої еміграції, розчарувавшись у практичному втіленні ідей, за які боровся, він виходить із рядів компартії, за що неодноразово був названий зрадником, і повністю присвячує себе літературній праці. Тепер в його творах слабше звучить ідеологічна складова, більше уваги відводиться власне художнім пошукам, які пов’язані з «магічним реалізмом». Першим таким твором став роман «Габрієла, гвоздика і кориця» («Gabriela, cravo e canela», 1958), тираж якого перевищив 100 тисяч екземплярів, і за який він був удостоєний престижною літературною премією Жабуті (Prêmio Jabuti). Гонорар за авторські права на екранізацію цієї книги втілив у життя стару мрію Жоржі Амаду – він нарешті зміг побудувати будинок на своїй Батьківщині в Баїя, де він проводить більшість часу: 
«Он знает в Баия всех: мастеров капоэйры, торговок баиянскими сладостями, рыбаков, лодочников, старых жрецов и жриц макумбы. И они знают и любят сеу Жоржи, приходят к нему за советом и помощью».
Хоча періодично сім’я проживала у Франції, куди Амаду було дозволено повернутись в 1965 р.

Амаду продовжує започаткований «Габрієлою…» так званий Баїйський цикл романами «Старі моряки, або Чиста правда про сумнівні пригоди капітана далекого плавання Васко Москозо де Араган» (1961 р.) та «Дона Флор і два її чоловіки» (1966 р.). 
Далі були «Пастирі ночі» (1964 р.), романи «Лавка чудес» (1969 р.), «Тереза Батіста, що втомилась воювати» (1972 р.), «Тіета із Агресте, або повернення блудної доньки» (1976 р.). Хоча таке об’єднання в один цикл в міру умовне, адже дія не завжди відбувається в Баїя, але місцеве життя та буденність слугують трафаретом, за яким автор будує нові художні світи. Головні герої нерідко є символом всього народу:
«Тереза Батиста похожа на народ, и ни на кого больше. На многострадальный, но непобеждённый. Когда о нём думают, что он умер, он поднимается из гроба».

Амаду на все дивиться крізь призму того, що бачить, а бачить він безпосередньо «быт народа Баия». Основою сюжетів слугує «опыт повседневного общения с рыбаками, моряками, грузчиками, работницами, рыночными торговками», а тематики – подвійність життя «ведь бедняки Баия воистину живут двойственной жизнью: усталые от нищеты, униженные и измученные тяжкой повседневностью, они становятся сильными и свободными творцами во время праздника, карнавала, танца. Тут уж они диктуют законы: те, кто вчера помыкал ими, в день праздника восхищаются и подражают их веселью». Письменник з любов’ю та повагою описує Батьківщину та своїх земляків. Ці твори реальні, виникає відчуття присутності, але разом з тим надзвичайно художні та поетичні, за що їх автора часто називають співцем своєї землі та народу.

«…я, слава Богу, никогда не ощущал себя ни известным писателем, ни выдающейся личностью. Я — просто писатель, просто личность. Разве этого мало? Я был и остаюсь жителем бедного города Баия, праздношатающимся зевакой, который бродит по улицам и глазеет по сторонам, именно в этом полагая цель и смысл своего бытия. Судьба была ко мне благосклонна и дала много больше того, на что я мог рассчитывать и уповать».
Спокійне аполітичне життя в колі сім’ї - чи не про таку старість мріє кожен із нас? І не зважаючи на хвороби, до кінця своїх днів Жоржі Амаду залишався життєрадісним та веселим, справжнім революціонером в душі, продовжував працювати.
У понеділок, 6 серпня 2001 року, близько 18 години вечора його привезли у відділення невідкладної допомоги однієї з лікарень Сальвадор де Баїя. Через чотири години Амаду помер. Йому було майже 90. Прах письменника, як він і заповідав, поховано в саду його будинку.

Джерела:

"Габриэла, корица и гвоздика"

Придбати

"Дона Флор и два ее мужа"

Придбати

"Генералы песчаных карьеров"

Придбати

"Пастыри ночи"

Придбати





среда, 3 апреля 2013 г.

«Кто не знает доктора Пуфа?"


Володимир Федорович Одоєвський однозначно був людиною непересічною. Завдяки великій кількості природніх задатків, особистому таланту та неймовірній працелюбності, князь зміг реалізувати себе в різних сферах (література, музика, філософія, кулінарія, біблотекарська та суспільна справи), збагатити їх своїми творчими та теоретичними працями, цим самим залишивши значний слід в процесі розвитку культури та суспільства.
«Все люди законтрактированные; контракт может быть прескверный, пренелепый, но мы его приняли, родясь, женясь, вступая в службу и т.д., следственно, должны исполнять его, что не мешает стараться о его изменении и о том, чтобы впредь таковых контрактов не было». Мати Одоєвського була по одним даним із небагатих дворян, по іншим – кріпосною; батько ж належав до одного із найвідоміших родів при дворі, що вів свій початок ще від Рюриків. Напевно, це і був особистий «контракт» Одоєвського: належати до суспільної еліти, але душою залишатись з народом.
Народився Володимир Федорович 30 липня 1803 р. в Москві. В 1822 р. з відзнакою закінчив Московський університетський благородний пансіон. В студентські роки захоплюється філософією, зокрема Ф. Шелінга, дебютує в якості перекладача (свої переклади з німецької друкує у «Віснику Європи», 1821 р.), починає співпрацю з журналами, бере участь в суспільному житті. Був учасником «Вольного общества российской словесности», протягом 1823-25 років очолює перший філософський гурток в Росії «Общество любомудрия»:
«До сих пор философа не могут себе представить иначе, как в образе французского говоруна XVIII века; посему-то мы для отличия и называем истинных философов любомудрами» - писав сам Одоєвський.

 В цей же час разом із Вільгельмом Кюхельбекером видає альманах «Мнемозина». Журнал-альманах складався з декількох рубрик (філософія, воєнна історія, проза, поезія, подорожі, критика і антикритика) і повинен був виходити кожні три місяці, обсягом приблизно в 180-200 сторінок. Щоб в повній мірі забезпечити «удовлетворение разнообразным вкусам всех читателей», у видання входили різноманітні повісті, анекдоти, уривки з комедій та трагедій, поезії та критика. Проіснувала «Мнемозина» до 1825 р., світ побачив чотири її випуски.
Грудневі події 1825 р. викликали неоднозначну реакцію в Одоєвського: з одного боку він не виявив активної підтримки революції (адже завжди був прихильником еволюційного шляху зміни суспільства), але з іншого доволі різко виступив проти миколаївського покарання для декабристів, серед яких мав друзів. В першу чергу це стосувалось вище згаданого В. Кюхельбекера і двоюрідного брата Олександра Одоєвського, про вплив якого неодноразово і сам писав у своєму щоденнику.
1926 р. Одоєвський переїздить до Санкт-Петербургу і вступає на службу до Комітету іноземної цензури при міністерстві внутрішніх справ.
Разом з дружиною О. С. Ланською організовують в своєму домі літературний салон, в якому приймали представників творчої еліти Росії: Жуковського, Лермонтова, Пушкіна, Гоголя, Глинку, Крилова. Таке коло спілкування сприяло творчому розвитку Одоєвського, він співпрацює з «Литературной газетой», альманахом «Северные цветы», працює з Пушкіним в його «Современнике» (і продовжує це робити після смерті Олександра Сергійовича).
На 30-40-ві роки припадає творче піднесення Одоєвського, він активно пише дидактичні («Бригадир», 1833 р., «Княжна Мімі», 1834 р., «Княжна Зізі», 1839 р.) та фантастичні романтичні повісті («Імпровізатор», 1833 р., «Сильфида», 1837 р., «Саламандра» та «Косморама», 1840 р.); науково-фантастичний роман-утопію «4338-й рік», 1926 р.; романи «Іордан Бруно і Петро Аретино», «Самарянин».

 В 1944 р. трьома томами виходить цикл новел «Русские ночи» – перший в Росії філософський роман, чи скоріше «философская беседа между несколькими молодыми людьми, в которую вплетены, для иллюстрации высказываемых ими положений, рассказы и повести, отражающие в себе задушевные мысли, надежды, симпатии и антипатии автора».
Ще однією важливою складовою Одоєвського-літератора є його просвітницька робота серед селянства, що часто вважали ще одним дивацтвом одіозного князя. Відзначивши, що «у народа книг нет», він разом із другом А. П. Заболоцьким-Десятковським, випускає у світ серію книг для «сельского чтения», серед яких «Что крестьянин Наум твердил детям и по поводу картофеля», «Что такое чертеж земли и на что это пригодно». Особливу увагу варто звернути на книги, які він видавав під маскою дідуся Іринея, це зокрема славнозвісні «Грамотки дедушки Иринея», які в доступній формі пояснювали селянину те, «что вокруг человека и что в нем», «Пестрые сказки Иринея Гамозейки», які високо відзначив і цінував М. В. Гоголь.
Окрім цього, Одоєвський намагався допомагати бідним і більш практично. Відомі випадки, коли князь вносив гроші за навчання студентів, які не могли самостійно це зробити; також він створив «Общество посещения бедных просителей», яке надавало допомогу бідним, підтримувало функціонування лікарень, дитячих будинків. Шкода, що у зв’язку з бюрократичними та ідеологічними неув’язками, влада закрила «общество», на що потім князь скаже: 
«Я начинаю убеждаться, что в мире люди делятся в отношении ко мне на два рода: а) на тех, что меня продали и оклеветали и б) на тех, что меня не продали и не оклеветали — покуда».


Одоєвський був відомим і в музичних колах, мав композиторський хист: «Татарская песня» із «Бахчисарайского фонтана» Пушкина в «Мнемозине» 1824 р.; балада «Le clocheteur des Trepasses», 1832 р., «Колыбельная» для фортепіано (була надрукована в 1851 р. в «Музыкальном альбоме с карикатурами» Степанова); брав участь у створенні Російської музичної спільноти і Московської консерваторії (в бібліотеці якої знаходиться ряд п’єс для органу та інші музичні рукописи князя); видав ряд статтей, заміток, брошур, книг, спрямованих на популяризацію музики серед не-музикантів (різноманітні абетки та посібники); сконструював власний компактний орган, який назвав на честь улюбленого Баха «Себастьяном» і фортепіано «натурального» строю; зібрав велику кількість старовинних нотних рукописів, займався дослідженням історії церковного співу.


«Библиотека — великолепное кладбище человеческих мыслей... На иной могиле люди приходят в беснование; из других исходит свет, днем для глаза нестерпимый; но сколько забытых могил, сколько истин под спудом...».
В 1846 р. директор публічної бібліотеки Д. П. Бутурлін запропонував Одоєвському посаду помічника директора Імператорської публічної бібліотеки і директора Румянцевським музеєм. Наступні 25 років він присвятив роботі в бібліотечній сфері. З переводом в 1861 р. музею в Москву назначений сенатором московських департаментів Сенату.
 

«В святом триединстве веры, науки и искусства ты найдешь то спокойствие, о котором молились твои отцы».
Володимир Федорович був переконаний, що принести користь своїй Батьківщині можна лише вірним служінням, тому протягом майже всього свого життя намагався принести користь своїй країні, а головне – своєму народу.
Помер В. Ф. Одоєвський 27 лютого (11 березня за н.с.) 1869 р. в Москві.

P. S. В середині 1840-х років на сторінках «Записок для хозяев» (додаток до «Літературної газети») з лекціями «о кухонном искусстве» дебютує професор Пуф. Вже саме його ім’я (від англійського to puff – роздувати, рекламувати) викликало як мінімум цікавість у читачів. Разом з тим з’являються і перші чутки про вигаданість цього «доктора энциклопедических наук». І хоча сам Пуф намагався спростувати їх: «В ожидании явных нападений обо мне стараются распустить самые неблагонамеренные и неблаговидные слухи, – негодует профессор. – Одни дошли до того, что утверждают, будто я не существую!. Что может быть обиднее? Другие, более дальновидные, уверены, что, несмотря на мое имя, я принадлежу к женскому полу. Как вам это нравится?», загал все-таки дізнається, що за цим ім’ям ховається відомий літератор, дивакуватий князь Володимир Федорович Одоєвський, який в додаток до всіх своїх попередніх починань взявся за кулінарію. До речі, ходили чутки, що сам він готував не дуже (мовляв, рецепти занадто незвичайні і були на любителя), але будинок їхній завжди славився гостинністю та обідами, а цікаві лекції швидко знайшли свого вдячного читача. І не лише через свій зміст, а у великій мірі завдяки неординарності самого Пуфа:
«Кто не знает доктора Пуфа? Кто не имеет ко мне доверенности? Кто не читал моих сочинений? Какое невежество! Кто раскаивался, прочитав мои бессмертные творенья? У кого блюдо не удалось по моим рецептам?».

За описами сучасників, Одоєвський носив «...черный шелковый, вострый колпак на голове и такой же, длинный, до пят, сюртук – делали его похожим на какого-нибудь средневекового астролога или алхимика» (за що його часто називали «російським Фаустом»). Не менш екстравагантним він зробив і свого персонажа: «Доктор Пуф был в белой шляпе, спокойном пальто; брюшко его величественно выдавалось из экипажа; быстрые глаза обращались из стороны в сторону; маленький вздернутый нос, выдавшаяся нижняя губа, пухлые розовые щеки, неизменные ясность, довольство и спокойство всей физиономии придавали лицу доктора что-то сократовское, – все узнавали почтенного профессора и почтительно ему кланялись...».
Однозначно не можна визначити жанрову приналежність «Лекцій…», адже це не просто збірник рецептів, а літературна історія кулінара, для якого процес приготування стає справжнім мистецтвом; який потребує багатьох умінь, знань та навичок; їжа стає складовою цього мистецтва, а не розглядається лише як культ чи джерело енергії. Книга характеризується і своєю дидактичність, автор дає широкий спектр порад, починаючи від правильного раціону чи дієти, закінчуючи тим, як організовувати своє господарство і обирати працівників.

За даними:
1. booksite.ru ;
2. hrono.ru ;
3. А. Ф. Коні "В. Ф. Одоєвський: біографічна справка" ;
4. litra.ru ;
5. Сергій Денисенко " Доктор Пуф, или изыски князя Одоевского"


                                                          "Город в табакерке"



  

Придбати


 "Лекции господина Пуфа о кухонном искусстве" 



 Придбати