Мо Янь

Погодьтеся, що письменник із псевдонімом «мовчи» просто не може бути однозначним, адже іронія закладена вже в саму основу – ім’я та призначення письменника говорити, а іноді і кричати. Тому і не дивно, що ця неоднозначність переслідує його як в творчості, так в житті: присудження Мо Яню Нобелівської премії для одних стало закономірною і очікуваною подією, для інших лише зараз відкрило його ім’я (як не дивно, серед таких багато його співвітчизників), а в декого викликало відкрите незадоволення і роздратування.

Але давайте по порядку.

Гуань Моє – справжнє ім'я письменника, - народився в 1955 році на сході Китаю (Гаомі, провінція Шаньдун). Життя в цій місцевості було доволі складним, сім'ю Гуаня постійно переслідували голод, хвороби і неблагополуччя:

"Я был младшим ребенком в семье моей матери.

Мое самое ранее воспоминание связано с единственным термосом в моей семье, с которым ходили в общественную столовую за кипятком. Из-за голода, слабости я уронил термос и разбил его, я был напуган до смерти, зарывшись в стог сена, целый день не решался выйти. Вечером я услышал, что мать зовет меня по моему детскому имени. Я выбрался из стога сена, думая, что меня будут бить, ругать, но мать не била и не ругала меня, только гладила по голове и долго вздыхала.

Мое самое мучительное воспоминание о том, как мы с мамой пошли собирать колосья на коллективном поле. Пришли охранники, люди, собиравшие колосья разбежались, у моей мамы ноги были маленькие, бежала медленно, её задержали, один высокий охранник залепил её пощечину. Она покачнулась и упала на землю. Охранники забрали собранные нами колосья, посвистывая, спокойно ушли. У мамы изо рта текла кровь, она сидела на земле, я никогда не забуду выражения отчаяния на её лице. Много лет спустя, когда тот охранник стал седым стариком, я встретил его на рынке, я бросился найти его и отмстить, мама удержала меня, спокойно сказала: «Сынок, тот человек, который бил меня и этот старик, совсем разные люди».

Больше всего я помню один полдень в праздник Середины осени. В нашей семье слепили пельмени, что было редко, каждому только по одной миске. Когда мы ели пельмени, старый попрошайка подошел к порогу нашего дома. Я отложил полмиски сушеного сладкого картофеля и отдал ему, но он рассержено произнес: "Я старый человек, вы едите пельмени, а мне даёте сушеный картофель, что же у вас за сердца?" Я раздраженно сказал: «Мы за год не едим и несколько раз пельменей, каждому по одной маленькой миске, даже наполовину не наешься! Дали тебе сушеный картофель и то неплохо, хочешь, ешь, а не хочешь, то катись!» Мать отчитала меня, а потом половину пельменей из своей миски, насыпала в миску старика.

Но больше всего я сожалею о том случае, когда мы с мамой пошли продавать капусту. Вольно или невольно одному пожилому человеку, покупавшему капусту, я насчитал на 1 мао больше. Подсчитав деньги, я пошел в школу. Когда я вернулся домой из школы, то увидел что мама, которая редко плакала, вся в слезах. Мать не ругала меня, только тихонько сказала: «Сын, ты позволил матери потерять лицо».

Когда я был подростком, моя мать страдала от серьезного заболевания легких. Голод, болезни, усталость заставляли нашу семью терпеть страдания, мы не видели света и надежды. У меня возникло такое зловещее чувство, что мама в любой момент может покончить жизнь самоубийством. Каждый раз, когда я возвращался с работы, войдя в дверь, громко окликал маму, услышав ее ответ, у меня словно камень с души снимался. Если я какое-то время не слышал ее голоса, меня охватывал страх, я бежал во флигель и на мельницу искать её. Однажды, обыскав все комнаты, я не увидел маму. Я сидел во дворе и громко плакал. В это время мать с вязанкой дров вошла во двор. Она была очень недовольна тем, что я плакал, но я не мог сказать ей о своих страхах. Мама увидела, что у меня на душе, она сказала: «Сынок, не волнуйся, хотя я живу совсем без радости, но пока Ян Ван не позовет меня, я не могу уйти».

Я родился с уродливой внешностью, многие жители деревни, увидев меня, смеялись, и несколько задиристых учеников в школе из-за этого побили меня. Я вернулся домой, горько рыдая. Мама сказала мне: "Сынок, ты не уродливый. У тебя, что не хватает носа, нет глаз, руки ноги на месте, в чем уродливость? К тому же, если у тебя доброе сердце, ты делаешь много добрых дел, то даже уродливый может стать красивым". Потом я уехал в город. Когда некоторые очень культурные люди все еще за моей спиной и даже прямо в лицо потешались над моей внешностью, то я вспоминал слова матери, и со спокойным сердцем прощал их.

Моя мать была неграмотной, но очень уважала грамотных людей. Жизнь нашей семьи была трудной, часто недоедали, но как только мне нужно было купить книги и канцелярские принадлежности, она всегда мне это покупала. Она была трудолюбивой, не терпела ленивых детей, но если я из-за учебы не успевал сделать работу, она никогда не критиковала меня.

Однажды на рынок пришел сказитель. Я тайком убежал слушать книгу, забыв о том, что она велела мне сделать. За это мать отчитала меня. Вечером, когда при свете маленькой керосиновой лампы она шила для семьи одежду из хлопка, я не выдержал и пересказал для неё услышанную от сказителя историю. Сначала она была немного раздраженной, потому что, по её представлениям, у сказителей был язык без костей, они были бездельниками, из их уст нельзя было услышать ничего хорошего. Но рассказываемая мной история постепенно увлекла её. Потом каждый рыночный день, она больше не давала мне работу, молчаливо позволив мне идти слушать книги. В благодарность за доброту матери и чтобы похвастаться перед ней своей памятью, я услышанные в течение дня истории во всех красках пересказывал для неё.

Вскоре мне уже было мало пересказывать истории сказителей. В процессе пересказа я непрерывно что-то добавлял и преувеличивал. Я мог там, где это нравилось маме, переделать сюжет, а иногда даже изменить развязку истории. Моим слушателем была не только моя мама, и моя старшая сестра, моя тетя, моя бабушка – все стали моими слушателями. Дослушав мою историю, моя мама иногда обеспокоено, то ли мне, то ли размышляя вслух говорила: «Сынок, кем ты станешь, когда вырастешь? Неужели ты сможешь прокормиться бойким языком?"

Я понимал озабоченность матери, потому что в деревне разговорчивый ребенок всем надоедает, а иногда и создает проблемы для себя и своей семьи. В повести «Вол» я описал такого ребенка, который вызывает отвращение у людей в деревне своей болтовней, в этом отражение моего детства. Моя мама всегда напоминала мне, чтобы я меньше говорил, она хотела, чтобы я был тихим, спокойным и щедрым ребенком. Но хотя мои явно сильные способности и огромное желание говорить - это, несомненно, была большая опасность, но мои способности рассказывать истории при этом доставляли ей удовольствие, что вызвало у неё глубокое противоречие. Как говорится «легко изменить страну, трудно изменить характер». Несмотря на серьезные наставления моих родителей, я не избавился от моей природной наклонности говорить, что делает мое имя «Мо Янь» - «не говори», достаточно ироничным" (із лекції Мо Яня "Людина, що розповідає історії" для Шведської академії).

Що казати, якщо у віці 12-ти років йому довелось покинути школу і почати працювати:

"Не закончив начальной школы, я прервал учебу. Так как я был юным и слабым, то не мог выполнять тяжелой работы, мог на пустыре в сорной траве пасти коров и овец. Когда я со стадом проходил мимо ворот школы и видел, как мои прежние одноклассники шумят на школьном дворе, мое сердце переполняла печаль, я глубоко осознавал боль человека – пускай даже ребенка – после того, как он покинул коллектив. Придя на пустырь, я отпускал коров и овец, позволяя им самим пастись. Голубое небо, как море, бескрайний луг, вокруг никого не видно, не слышны голоса людей, только птицы поют в небе. Я чувствовал себя очень одиноким, было очень тоскливо, в сердце пустота. Иногда я лежал на траве, глядя, как по небу лениво плывут белые облака, в моей голове возникало множество непостижимых фантазий. В наших местах распространено множество историй о лисах, которые превращаются в красавиц. Я фантазировал о том, чтобы появилась лиса, которая, превратившись в красавицу, будет вместе со мной пасти коров, но она все не появлялась".

Напевно, саме така близькість з загадковою, магічною, міфічною природою, часте усамітнення і сформували стиль майбутнього письменника, який на той час реалізовувався в постійних історіях та розповідях хлопчика, а через багато років був удостоєний вище згадуваною Нобелівською премією.

Писати Мо Янь почав під час служби в Народно-визвольній армії; в 1981 році його вперше друкують в одному із літературних романів – «Дощ у весняну ніч», «Суха ріка», «Осінні води», «Народна музика»; серйозний дебют відбувся в 1986 році повістю "Кришталева ріпа". Але успіх і відчутна слава приходять лише після наступного роману "Червоний гаолян". Книга складається з 5 розповідей, в яких вигадка переплітається з особистими спогадами автора про юність в Гаомі. За мотивами двох частин книги (на стільки масштабним є сам роман) був знятий дебютний фільм Чжара Імоу, за який він у 1988 році отримав «Золотого ведмедя» на Берлінале. В 2000 році щотижневик Asiaweek включив його до сотні найкращих романів ХХ століття.

Після армії Гуань повертається до навчання. В 1986 році закінчує факультет літератури Інституту мистецтв, а в 1991 році отримав ступінь магістра в області літератури і мистецтва в Літературному інституті педагогічного університету. В цей час він плідно працює на ниві літератури, публіцистики, готує сценарії для телебачення.

На даний момент творчий доробок Мо Яня складає 11 романів і близько 70 оповідань. Найвідомішими з них були «Злива у весняну ніч», «Великі груди, широкі стегна», «Сандалове життя», «41 знаряддя», «Життя і смерть доконали мене», «Країна вина», збірка «Говори, Мо Янь!», «Життя та смерть доконали мене». Останній, до речі, був написаний за 42 дні і складається він з 500 000 ієрогліфів, які автор виводив за допомогою пензля і чорнил вручну.

Мо Яня перекладено на більше десятка мов, його твори читають і цінують по всьому світу. Але при цьому його часто не розуміють і не сприймають співвітчизники. Якщо узагальнити, то можна більшість претензій звести до однієї фрази китайського художника Ай Вейвея: «Він (Мо Янь), можливо, і гарний письменник, але це не той інтелектуал, який може представляти сучасний Китай».

Але не зважаючи на таку неоднозначність, талант Мо Яня в Китаї визнають, більше того він має декілька доволі високих і значимих китайських літературних премій, зокрема «Премія великих письменників» (1997 року), «Динцзюнь» (2003 року), Мао Дуня (2011).

Але найзначнішою все-таки залишається саме Нобелівська премія, яку він отримав в Стокгольмі 10 грудня 2012 року з формулюванням - “who with hallucinatory realism merges folk tales, history and the contemporary” ("за галюцинаторний реалізм, що поєднує народні казки, історію та сучасність").

Чому саме «галюцинаторний реалізм»? Звідки взагалі пішов такий термін?

В літературі давно відоме явище «магічного реалізму». Літературознавчий словник визначає його як "той, у якому органічно поєднуються елементи реального та фантастичного, побутового та міфічного, дійсного та уявного, таємничого". Притаманний в першу чергу латиноамериканській літературі і пов'язаний з такими іменами, як Г. Гарсіа Маркес, Ж. Амаду.

Згодом авторам стало вузько в рамках магічного реалізму, де світ відображається крізь призму фантазії і «казкові події лише нагадують реальне життя»; на зміну йому приходить галюцинаторний, в якому автори знову і знову ставлять під сумнів абсолютно реальний світ: «все справжнє, але раптово трапляються події, що ставлять під сумнів вартість цінностей справжнього світу, перетворюють його декартову усталеність на божевільний релятивізм Ейнштейна і так само раптово зникають, ніби їх і не було».

Вперше цей термін застосував Клеменс Хесельхаусв 1975 році, коли описував життя та творчість німецької письменниці Анете фон Дросте-Хюльсхоф. Згодом чітке трактування йому дав Оксфордський довідник із мистецтва ХХ століття: «обережне і точне зображення деталей потойбічної реальності, яке звичайний реалізм оминає, бо вони належать до сфери сну або фантазії» (1981 рік).

Практичне визначення галюцинаторному реалізмові можна знайти в трилогії Аготи Крістоф «Товстий зошит» в словах головного героя-письменника: «Я намагаюся писати, як усе було насправді, але в певний момент оповідь стає нестерпною саме через свою правдивість, і тоді доводиться виправляти… я починаю прикрашати, зображую події не так, як вони відбувались, а так, як мені б хотілося, аби вони відбулись».

Але це не простий епатаж. Галюцинаціє є не кінцевою ціллю, а засобом для досягнення авторської мети – звернути увагу читача на буденність та усталеність життя, в якому не стало місця диву, чомусь неймовірному.

Зараз Гуаню Моє 57 років, він є почесним доктором літератури Відкритого університету Гонконгу, запрошеним професором Університету науки і технологій міста Циндао. В 2006 році його внесли до списку двадцяти найбагатших письменників Китаю з загальною кількістю гонорарів у розмірі 3,45 мільйонів юаней. Разом з дипломом від шведської академії письменник отримав близько 1,1 мільйона доларів. 

За матеріалами www.nobelprize.org/

За матеріалами russian.cri.cn/841/2012/12/19/1s452329.htm

За матеріалами uk.wikipedia.org/

За матеріалами litakcent.com/2012/10/19/birmanskyj-hnuchkyj-nizh-mo-janja/

«Страна вина», Мо Янь

Купить книгу

"Истина валяется на улице, только никто ее не берет"

Вчора.

Народився Тумас 15 квітня 1931 року в Стокгольмі. Дитинство пройшло в мріях про Африку і далекі подорожі, а юність позначена непростою політичною ситуацією 40-50 років. Юнак із жадністю спостерігав за тогочасними подіями, вбирав у себе кольори і звуки того, що бачив:

"Я виріс у часи Другої світової війни, і це для мене, безумовно, дуже важливий досвід. Швеція була нейтральною країною, але держави, що оточували її, були окуповані Німеччиною – Норвегія, Данія. Швеція була незалежною, проте водночас перебувала в ізоляції […] Напруга була дуже сильною, і в дитинстві я її постійно відчував".

В 50-х роках навчається в Стокгольмському університеті, вивчає теорію та історію літератури, історію релігії, але найбільше його цікавить психологія та музика. Як згодом зізнається сам Тумас, саме ці дві пристрасті привели його до поезії. І хоча остаточний вибір залишився за останньою, вплив психології на його творчість незаперечний, адже так тонко і влучно описувати всі порухи душі може лише її знавець, а здобутий під час роботи психологом досвід став джерелом образів, мотивів та настроїв для творчості. Музика ж  допомогла оформити це наповнення в витончену та ритмічну поезію, надала їй мелодійсності, задала ритм. Манеру віршування Транстрьомера науковці порівнюють із пошуком потрібних нот, фрагментарним переходом від одного до іншого. Музика присутня навіть в назвах поезій та циклів: "До мажор", "Ламенто", "Алегро", "Ноктюрн" ("Den halvfärdiga himlen" 1962 р.), але про це пізніше.

Зараз молодий Тумас лише пробує себе у літературі. Але вже перша дебютні збірка – "17 dikter" (1954) -  ознаменувала появу неординарного і самобутнього поета, а наступні   "Hemligheter på vägen", "Den halvfärdiga himlen" та  "Klanger och spår" (1958, 1962 та 1966 років) міцно закріпили за ним такий статус одного із найталановитіших серед сучасників. Наступні два десятиліття були надзвичайно плідними, одна за одною виходять збірки Mörkerseende (1970)   Stigar (1973)  Östersjöar (1974)  Sanningbarriären (1978)  Det vilda torget (1983)  För levande och döda (1989).

Переломним став 1990 рік, коли поет переніс тяжкий інсульт, внаслідок якого права частина тіла була паралізована, довелось заново вчитись писати, ходити і навіть розмовляти. Але і в цей важкий період Тумас не перестає писати і видавати книги. Зокрема в 1993 році виходить мемуарна" Minnena ser mig", в основу якої лягли дитячі та юнацькі спогади, та в 2004 році "Den stora gåtan". Всього 12 збірок. Доповнити цей список варто і перекладацьким доробком поета, зокрема збіркою перекладів німецької, угорської, британської та американської поезії "Тлумачення" (1999); не менш цікавою є "Air Mail" (2001), яка була продуктом плідної переписки з американським поетом Робертом Блаєм, що перекладав його вірші.

Переклади, нагороди.

Його називають найвідомішим у світі шведським поетом, обличчям "національного шведського світогляду" у всесвітньому контексті. Він є лауреатом всіх основних премій, які присуджуються скандинавами. Зокрема, найпрестижнішої "Albert Bonniers Förlag" (Поетичної Премії Виданвництва Боніер, 1983 р.), поетичної премії Петрарки (Італія-Німеччина, 1981 р.), премії Мікаеля Бельмана (Швеція, 1966 р.), Велика премія Північної ради, премії Золотого вінця (Македонія, 2003 р.) та багато інших.  Найжаданішою завжди залишалась саме Нобелівська, адже вже декілька років його ім'я фігурувало в списках номінантів. Та сталось це лише в 2011 році:

"В глубоком уютном кресле, укрывшись пледом, неподвижно сидел старый человек и слушал музыку. Лицо его избороздили морщины, волосы давно стали седыми, правая рука вот уже 21 год как не работала. И ровно столько же он не произнес ни одного слова. Лишь его пронзительные и глубокие глаза выражали ясность и глубокий ум, а еще ожидание и надежду. Быть может, долгожданный телефонный звонок раздастся именно сегодня...

Застыли в ожидании и журналисты под окнами его дома. Каждый год, начиная с далекого 1993, в одно и то же время они приходили сюда с цветами, чтобы поздравить великого поэта с самой большой победой на профессиональном поприще. И каждый раз уходили ни с чем. Так ли будет и в этом году? Ведь Тумасу Транстрёмеру исполнилось уже 80 лет, и до следующего раза он просто может не дожить...

Объявление победителя Нобелевской премии по литературе проходит в 12.00 по местному времени. За многие годы сложилась традиция, что если до 12.30 никто не позвонил, значит, не судьба... Может быть, именно поэтому Тумас и его жена Моника были так удивлены, когда ближе к часу дня они наконец услышали в телефонной трубке поздравления постоянного секретаря Шведской академии Петера Энглунда."

Не дивлячись на те, що його поезія перекладена на більш ніж 54 мови, тиражі останніх збірок перевищують 20 млн. екземплярів, повна збірка творів видана тиражем понад 70 і 100 тис. екземплярів, за даними опитувань на офіційному порталі Нобелівського фонду 88% відвідувачів сайту ніколи не читали його поезій. Саме Нобелівська премія відкрила широкому читачу Тумаса Транстрьомера, живого класика.

"Because, through his condensed, translucent images, he gives us fresh access to reality" – саме так свій вибір пояснила Шведська Академія.

Напрямки, теми, стилі.

"Сама его поэзия удивительна, она не производит впечатление какой-то авангардной, несмотря на отсутствие рифмы и такую немножко скрытую метрику, которая у него все-таки есть. Он пишет спокойным ровным языком, не употребляя никаких сложных синтаксических конструкций, но при этом очень густо метафорично. И вот это сочетание спокойного высказывания, какой-то скандинавской сдержанности с очень прозрачной метафорикой, с какой-то ясностью, открытостью дает то напряжение, которое мы чувствуем в стихе и которое не отпускает никого, кто читает стихи Транстремера. Вроде бы он не говорит ничего необычного, но за этим всегда что-то стоит. При этом Транстремер не касается политических тем или, допустим, социальных; он открывает нам глаза на действительность. Мы видим ее глазами художника – по-новому, свежо, непосредственно" ¾ Олексій Прокоп'єв, перекладач.

Літературознавці всього світу завжди прагнуть розкласти творчість письменників по поличках жанрів, стилів і форм. Але в більшості випадків це зробити доволі складно, а іноді і недоречно. Адже творчий процес річ несвідома і не підлягає структуруванню. Саме тому поезії Тумаса Транстрьомера теж важко віднести до якогось конкретного напрямку. Можна лише здогадуватись, що на формування Тумаса як поета вплинув французький сюрреалізм і німецький експресіонізм, перекладами яких він активно займався в молодості. Але вони стали лише своєрідним першопочатком, який з кожною новою збіркою обростав індивідуальним і в результаті ми бачимо абсолютно самодостатній і оригінальний стиль, назву якому ще не вигадали (хоча німецький критик Карл Хайнц Борер охрестив Тумаса "творцем утопії миті, утопії не простору, а саме часу"). Дослідники творчості зазначають, що з роками він став простішим, але разом з тим більш глибоким, образи прозорішими, але змістовними. Недарма ж кажуть, що все геніальне просте.

Аналогічно важко виділити і основну тематику його поезій. Місто, люди, стихії, враження, почуття – все взаємопов'язане, переплітається і створює абсолютно нову реальність, в якій все існує одночасно, всюди і ніде.

«Поэзия Транстремера пахнет свежим ветром с моря, полевыми цветами, хвоей, рябиной, снегом. Этих запахов неимоверно много, потому что в его произведениях природа присутствует неизменно. Вместе с тем присутствуют и запахи города — метрополитена, кофе, газет» Юлія-Ванда Мусаковська, поет і перекладач.

Поет ніби акцентує увагу на контакті зі світом, миттєвим і вічним водночас, а реальне слугує скоріше засобом досягнення цього зв'язку. Навіть якщо автор говорить про якусь конкретну річ чи явище, то погляд його не спрямований безпосередньо на описуване, а крізь нього, через його призму. Доповнює такий погляд і форма, яку він найчастіше використовує, вірша у прозі.

"Он мог, конечно, и в рифму писать, если бы захотел. У него есть стихотворения, построенные на игре рифм, с внутренними рифмами, с рифмами на первом слове, там все просто пронизано ими, причем не множеством рифм, а двумя-тремя избранными - он мастерски ими пользовался. Транстремер показывает, что рифма - это не больше, чем прием, как это всегда и было. Мы просто об этом забыли и увлеклись, нам кажется, что нерифмованное стихотворение – это не стихотворение. Нет, это не так. И вообще на Западе нет такого деления на рифмованное и нерифмованное, это глупость" Олексій Прокоп'єв, перекладач.

Кожен вірш має міцну внутрішню структуру, яка побудована на ритмі, мелодійності, логічності і простості думки. Це значно глибше, ніж звичайна рима, тому вона тут просто зайва.

До речі, в перекладі існує декілька майже протилежних підходів до перекладу Тумаса: римований, який практикував Ілля Кутик, і  неримований Оелксія Прокоп'єва і Олександри Афігенової, про яких ми вже згадували. Перший спрощує розуміння, наближає скандинавську поезію до слов'янського читача, який звик до рими. Але другий зберігає індивідуальність (це, до речі, стосується шведської поезії загалом), максимально наближає нас до оригіналу, саме тому для більшості читачів є цікавішим.

Єдине, в чому сходять всі перекладачі і літературознавці, що ця поезія надзвичайно добра.

" У него очень добрая поэзия. Хотя, безусловно, у него есть трагические стихи, но в основном это трагедии, которые он переживал в своей жизни. Например, он попал в автомобильную катастрофу - потом описал этот случай в одном стихотворении, но конец там все равно очень добрый, открытый такой, без надрыва. Самое главное, что его поэзия без надрыва" Олександра Афіногенова, перекладач.

Сьогодні.

"Устав от всех, кто приходит со словом, словами, но без язика, уехал я на этот покрытый снегом остров" ("Из марта 79")

Зараз Тумасу Транстрьомеру 80 років, він разом зі своєю дружиною Монікою проживає в Стокгольмі. Їхня квартира розташована на одному із місцевих пагорбів південного берегу гавані, з вікна відкривається чудовий вид на воду. Ті, кому пощастило бувати у них в гостях, завжди з теплом говорять про м'яку, спокійну, доброзичливу атмосферу в цьому домі.

Не дивлячись на наслідки хвороби, Тумас і до сьогодні чудово грає на роялі і завжди радує гостей своїм виконанням. Спеціально для нього сучасні композитори пишуть п'єси, які треба виконувати лівою рукою (наприклад, "Транстремеріана" Мориса Каркофф). 

Він є важливою частиною сучасного літературного процесу, продовжує писати (хоча рідко і невеликі за обсягом поезії), бере участь в літературних семінарах.

Головною помічницею і опорою для нього от вже близько 50-ти років була і буде Моніка. Завдяки їхньому внутрішньому інтуїтивному діалогу поет комунікує, вона стала своєрідним ретранслятором між чоловіком та навколишнім світом.

Ось таким звичайним життям живе геній нашого часу, поет про душу і для душі.

P. S. Досить високо творчість Тумаса цінував Іосиф Бродський. Вони познайомились в 70-х роках і відтоді товаришували. Іосиф перекладав поезію шведа і присвячував йому власну.

Томасу Транстремеру

Вот я и снова под этим бесцветным небом,

заваленным перистым, рыхлым, единым хлебом

души. Немного накрапывает. Мышь-полевка

приветствует меня свистом. Прошло полвека.

Барвинок и валун, заросший густой щетиной

мха, не сдвинулись с места. И пахнет тиной

блеклый, в простую полоску, отрез Гомеров,

которому некуда деться из-за своих размеров.

Первым это заметили, скорее всего, деревья,

чья неподвижность тоже следствие недоверья

к птицам с их мельтешеньем и отражает строгость

взгляда на многорукость -- если не одноногость.

В здешнем бесстрастном, ровном, потустороннем свете

разница между рыбой, идущей в сети,

и мокнущей под дождем статуей алконавта

заметна только привыкшим к идее деленья на два.

И более двоеточье, чем частное от деленья

голоса на бессрочье, исчадье оледененья,

я припадаю к родной, ржавой, гранитной массе

серой каплей зрачка, вернувшейся восвояси.

<1993>

Томас Транстремер за роялем 

Городок, лежащий в полях как надстройка почвы.

Монарх, замордованный штемпелем местной почты.
Колокол в полдень. Из местной десятилетки
малолетки высыпавшие, как таблетки
от невнятного будущего. Воспитанницы Линнея,
автомашины ржавеют под вязами, зеленея,
и листва, тоже исподволь, хоть из другого теста,
набирается в смысле уменья сорваться с места.
Ни души. Разрастающаяся незаметно
с каждым шагом площадь для монумента
здесь прописанному постоянно.

И рука, приделанная к фортепиано,
постепенно отделывается от тела,
точно под занавес овладела
состоянием более крупным или
безразличным, чем то, что в мозгу скопили
клетки; и пальцы, точно они боятся
растерять приснившееся богатство,
лихорадочно мечутся по пещере,
сокровищами затыкая щели.

1993, Вастерес

«Стихи и проза», Тумас Транстремер

Купить книгу