"Сорок два! И это всё, что ты можешь сказать после семи с половиной миллионов лет работы?"

— Сорок два! — взвизгнул Лунккуоол. — И это всё, что ты можешь сказать после семи с половиной миллионов лет работы?

— Я всё очень тщательно проверил, — сказал компьютер, — и со всей определённостью заявляю, что это и есть ответ. Мне кажется, если уж быть с вами абсолютно честным, то всё дело в том, что вы сами не знали, в чём вопрос.

— Но это же великий вопрос! Окончательный вопрос жизни, Вселенной и всего такого! — почти завыл Лунккуоол.

— Да, — сказал компьютер голосом страдальца, просвещающего круглого дурака. — И что же это за вопрос?

Це цитата, що стала культовою, а її автор – найвідомішим у світі мандрівником, що подорожує автостопом. Не менш відомими стали і дві основні поради для будь-якого автостопщика: по-перше, “Без паніки!”; по-друге, “Не забудьте прихопити з собою рушник”. А як вам андроїд, що страждає на депресію зі своїм: "Life. Don't talk to me about life"? Тексти культової серії  «Автостопом по галактике» буквально розтягнули на цитати; образи та персонажі давно вийшли за межі книги і почали жити «власним життям»; за мотивами книг знімають серіали, фільми, роблять ігри; ажіотаж навколо цих книг з роками не згасає, а кількість фанатів зростає. І все це завдяки одній людині, автору культової серії, письменнику Дугласу Адамсу.

Дитинство Дугласа не назвеш простим. Народився він 11 березня 1952 року в Кембриджі, Великобританія, але через півроку сім’я переїхала до Ессекса. Коли хлопчику було п’ять, батьки розвелись. Дуглас із сестрою залишились з матір’ю, їм довелось непросто. Кажуть, деякий час вони навіть жили в місцевому Королівському притулку для тварин. Але при цьому хлопчик залишався оптимістом, а легкий та веселий характер не давали йому сумувати. Він добре вчився, грав на гітарі, займався авіамоделюванням та багато читав. Ще в школі пише своє перше оповідання, яке оцінив один із найсуворіших його вчителів:
"В школе был один учитель которого звали Халфорд. Каждый четверг, после перерыва у нас был час занятий по композиции. Мы писали рассказы. И я был единственным, кто получил десять из десяти. Я никогда этого не забуду".
Після школи Дуглас деякий час підпрацьовує прибиральником, щоб назбирати коштів для подорожі в Стамбул, яку задумав ще раніше. Але поїздка закінчилась не дуже успішно: його в прямому сенсі виставили з міста і насильно відправили до Англії.
Декілька наступних років Адамс навчався в коледжі і закінчив його з дипломом магістра з англійської літератури.
1976 рік Дуглас назвав гіршим у своєму житті. Тимчасові роботи, відсутність коштів, щоб заплатити за житло. Він пише скетчі для телебачення та радіо, але на гонорари, що не перевищували суми в 100 доларів, було важко прожити. В цей час він загорівся ідеєю про власне комедійне науково-фантастичне шоу, яким намагався зацікавити телепродюсерів. Але пошуки були безуспішними, доки його не помітив Саймон Бретт -  один із продюсерів радіо ВВС. 1 березня 1977 року керівництво затвердило пілотний випуск програми, 4 квітня Адамс здав сценарій, а 8 березня 1978 року о 22.30 стартувала перша серія шоу:
"Сначала шоу было совсем другим. Я чувствовал себя отвратительно в то время и пытался соеднить вместе около шести различных набросков сценариев, каждый из которых должен был закончится уничтожением мира новым способом и по новой причине. Это называлось "Конец Земли".

Це було своєрідним експериментом для керівництва, адже вони до останнього не могли передбачити реакцію слухачів. Ніл Гейман у власній книзі "Don't Panic" напише, що програму спеціально поставили на 22:30 в середу, без попередніх анонсів та реклами, щоб у разі невдачі не завдати шкоди власній репутації. І хоча Адамса запевнили, що радіопередачі рідко отримують відгуки, особливо вони не розраховували на реакцію преси на науково- фантастичне шоу, вже в суботу дві помітні газети опублікували схвальні рецензіі на програму. "Путеводитель по галактике автостопом" (The Hitchhiker's Guide to the Galaxy, чи просто HHGtG) швидко набрала популярності і вже через рік зайняла друге місце на  Hugo Award в категорії "Best Dramatic Presentation", поступившись "Супермену". В цьому ж році програма отримала Imperial Tobacco Award, а також Sony Award, Best Programme for Young People.

Ще під час своєї подорожі автостопом, десь посеред поля в Інсбруці він дивився на зірки і думав, що дійсно хтось таки повинен написати путівник по Галактиці для подорожей автостопом. Тому, після успіху свого шоу, він приймає пропозицію від видавництв написати за його мотивами книгу. Підписавши контракт з Pan Books, Дуглас прийнявся за роботу. Для книги він використав матеріал перших чотирьох серій шоу, залишивши дві інші на майбутнє, хоча про можливе продовження тоді ще мови не йшло. Не без допомоги Джона Ллойда, який був співавтором двох останніх серій радіопостановки, зірвавши усі можливі терміни, Дуглас все-таки віддає рукописи видавництву. За три перших місяці було продано близько 250 тисяч екземплярів, а пізніше Адамс стане наймолодшим    володарем премії "Золоте перо" (Golden Pen) - премії за мільйон поданих книг.

На хвилі успіху видавництво пропонує автору написати продовження історії про подорожі Галактикою. За словами Жаклін Грехем, яка в той час працювала в Pan Books, у видавництві побоювались затримки з боку Дугласа, тому призначили терміни з урахуванням цього форс мажору. А тим часом сам автор закрився в своїй кімнаті, вимкнув телефон і повністю присвятив себе роботі. В 1980 році світ побачив другу частину під назвою "Ресторан у конца Вселенной" (The Restaurant At The End Of The Universe). Пізніше Адамс назвав її своєю улюбленою. І хоча після кожної книги він зарікався писати наступну, світ побачив ще три частини -  "Жизнь, Вселенная и всё остальное" (Life, The Universe And Everything, 1982 р.), "Всего хорошего, и спасибо за рыбу!" (So Long And Thanks For All The Fish, 1984 р.) та "В основном безвредна" (Mostly Harmless, 1992 р.). Вони були прийняті читачами неоднозначно, Ніл Гейман писав, що вже "Всего хорошего..." відрізнялась від попередніх частин:
"Для многих фанов это было разочарование: они хотели больше Зафода, больше Марвина, больше космоса; они хотели, чтобы Артур оставался с Триллиан; они хотели видеть, как решиться проблема Аграджага; знать почему Артур Дент так важен во Вселенной (и что такого смешного в лягушках); они хотели больше шуток о полотенцах и выдержек из "Путеводителя по Галактике для путешествующих автостопом". Они получили любовную историю".

Але це не завадило "Автостопу по Галактиці" потрапити на 24 місце в списку "Ста Найвеличніших книг Століття" від "Waterstone’s Books/Channel Four" (1996 р.), аудіокнизі отримати Греммі у номінації "Best Spoken Word Recording" (1991р.). А шестисерійна екранізація книги отримала  нагороди у рубриках "Best TV Graphics", "Best VTR Editing", "Best Sound" і із Дугласа Адамса зробила справжнього кумира в США.

Варто сказати, що Адамсу було затісно в рамках однієї історії, навіть такої об'ємної та популярної, тому він активно пробував сили в інших проектах та жанрах. Зокрема плідною була його співпраця з Infocom - однією з провідних на той час компанії по розробці пригодницьких ігор. Дуглас, який ще з початку 80-х почав захоплюватись комп'ютерними іграми, взяв участь у розробці текстового варіанту квесту за своєю книгою "The Hitchhiker’s Guide to the Galaxy", що згодом отримала премію "Thames TV", і яку нерідко називають  кращою науково-фантастичною чи гумористичною грою компаніі. В ній було використано велику кількість матеріалу як з книги, так і оригінального, який не був використаний раніше. Після цього він систематично пише сценарії і для інших ігор, зокрема "Bureaucracy", які були не менш смішними та цікавими. Планувалось продовження гри - "The Hitchhiker’s Guide to the Galaxy ІІ", але чи то через фінансові проблеми Infocom, чи через брак часу Адамса, не вийшло.
Як сценарист Дуглас відомий своєю роботою над культовим серіалом "Доктор Кто" (епізоди "Планета пиратов» и «Шада»).

 В 1984 році Дуглас Адамс у співавторстві з Джоном Ллойдом пише не фантастичну книгу "The Meaning of Liff", з провдовженням — "The Deeper Meaning of Liff".
"Однажды утром, в ноябре 1985 года, Дуглас Адамс и его агент Эд Виктор сидели в комнате отеля со множеством телефонных линий и ждали звонка. К концу рабочего дня один везучий издатель ушел с правами на "Детективное агентство Дирка Джентли" и его сиквел, и Дуглас стал на два миллиона долларов богаче, чем был утром. Первая книга была доставлено через год и опубликована в апреле 1987", - саме так описує Ніл Гейман появу книг про Дірка Джентлі. Цього разу він спробував себе у новому жанрі - суміш детективу, містики та гумору. Не дивлячись на доволі стриману реакцію публіки, вслід за першою частиною - "Холистическое детективное агентство Дирка Джентли" ("Dirk Gently’s Holistic Detective Agency"), вийшла "Долгое чаепитие" ("The Long Dark Tea-Time of the Soul" 1988 р.) та незавершеною залишилась "Лосось сомнения" ("The Salmon of Doubt").
Під час спільної з зоологом Марком Карвардайном подорожі на Мадагаскар вони зняли на плівку тваринку, котру ніхто не бачив вже декілька років. Після цього вони вирішують відправитись на пошуки тварин, що зникають. Спочатку вони планували знімати документальний серіал, але виникли проблеми з місцевими чиновниками (перша експедиція проходила в Китаї), тому довелось відмовитись від відео і обмежитись звукооператором та фотоапаратами. Результатами подорожі стала радіопрограма "Last Chanse to See", яка виходила в ефір ВВС з 4 жовтня по 8 листопада 1989 року, та однойменна книга.
В останні роки свого життя Дуглас Адамс продовжував працювати над комп'ютерними іграми у власній компанії "The Digital Villiage", яку заснував у 1998 році. В тому ж році вони випустили унікальну адвентюру "Starship Titanic", яка отримала Codie Award. Також він пише нову книгу і працює над екранізацією "Путеводителя...", за яку взявся Дісней:

"Да я знаю, что „Дисней“ снял „Бэмби“, но не забывайте, что он также снял и „Терминатора“. Я надеюсь, что „Путеводитель“ будет чем-то средним между этими двумя фильмами...".
У 1999 році він разом із дружиною Джейн та донькою Поллі переїздить з Лондону в Сант-Барбаре, Каліфорнія. Тут 11 травня в 2001 року від серцевого нападу він помер.
В честь письменника був на званий астероїд, який був знайдений в лютому 2001. Вибір впав саме на нього, адже першопочатковою його назвою було - 2001 DA42, що можна розшифрувати на рік смерті, ініціали письменника, а також 42 - відповідь на головне питання Всесвіту із "Путівника...".
Також кожного року 25 травня фани відзначають День рушника, адже саме ця річ за словами Адамса є обов'язковою для автостопщика. В "Путівнику..." йому присвячений цілий розділ, там говориться:
"Полотенце - пожалуй, самый необходимый предмет в обиходе туриста. Во многом его ценность определяется практикой: в него можно завернуться, путешествуя по холодным лунам Беты Яглана; им можно накрыться, как одеялом, ночуя под звёздами, что льют красный свет на пустынную планету Какрафун; на нём удобно лежать на песчаных пляжах Сантрагинуса, наслаждаясь пьянящими ароматами моря; его удобно использовать в качестве плотика, спускаясь по медленным, тяжёлым водам реки Мотылёк; им можно размахивать, подавая сигналы бедствия, а можно и намочить его для рукопашной схватки, либо обмотать им голову, чтобы не вдыхать ядовитые газы или избежать взора Кровожадного Звережука с Трааля (поразительно глупая тварь, которая полагает, что раз вы её не видите, то и она вас не видит; на редкость тупая, но исключительно кровожадная); ну и в конце концов, вы вполне способны им вытираться, если, конечно, полотенце достаточно чистое.

Однако гораздо важнее психологическое значение полотенца. По необъяснимым причинам, когда страг (не автостопщик) узнаёт, что у автостопщика есть с собой полотенце, то автоматически предполагает наличие зубной пасты, фляги, компаса, мотка бечёвки, плаща, скафандра и т. д и т. п. Более того, страг с радостью одолжит туристу любой из поименованных или не поименованных предметов, „потерявшихся“ в дороге. В глазах страга человек, который исколесил Галактику вдоль и поперёк, перенёс тяжелейшие невзгоды, с честью вышел из отчаянных ситуаций и сохранил при этом своё полотенце, безусловно, заслуживает величайшего уважения».
Джерела інформації:
1. "Дуглас Аламс — "42", "И НЕ ЗАБУДЬТЕ ПРО ПОЛОТЕНЦА";
2. "Дуглас Ноэль Адамс". Лавка Миров;
3. Ольга Ннікітська. "Дуглас Адамс и его "Автостоп по галактике";
4. "Дуглас Ноэль Адамс/Douglas Adams".

Автостопом по Галактике. Ресторан "У конца Вселенной"

Придбати

Автостопом по галактике. Опять в путь

Придбати

Life, the Universe and Everything

Придбати

So Long, and Thanks for All the Fish

Придбати

The Hitchhiker`s Guide to the Galaxy: Volume One in the Trilogy of Five

Придбати

Dirk Gently's Holistic Detective Agency

Придбати

Вірджинії Вулф з самого народження судився творчий шлях. Батько, Леслі Стівен, - популярний письменник, критик та філософ; мати, Джулія Дакуот, - корінна аристократка, знана світська дама. Їхній будинок був широковідомим серед богемної частини Лондону, на коктейлях місіс Дакуот постійно збирались поети, прозаїки, філософи, критики та художники, як вже відомі, так і початківці. Тут говорили про книги, виставки, нові роботи Фрейда та Юнга, про «потік свідомості» Джойса та імпресіоністів. Якщо новеньким було важко вловити темп бесіди, то з часом вони вже не могли обійтись без цих шумних зустрічей у Стівенів.

Таким чином діти з самого дитинства залучались до світського життя, мольберти, книги та фарби замінили Вірджинії, Ванессі, Тобі та Адріану звичайні іграшки. На відміну від своїх братів, дівчатка отримували освіту вдома, крім уроків малювання їм викладали музику, мови, рукоділля. В будинку панував дух творчості та мистецтва. Юна Вірджинія годинами засиджувалась в кабінеті батька, досліджуючи його бібліотеку. І хоча мати нерідко виказувала своє занепокоєння з приводу такої пристрасті доньки, але серйозною проблемою це не було. До одного прикрого випадку, коли тринадцятилітню Вірджинію ледь не зґвалтували її кузени, які приїхали вступати до університету і гостювали в їхньому будинку. Нетверезі хлопці повернулись із ресторану і застали її саму в бібліотеці, куди вона спустилась за новою книгою. Хоча присутні в будинку встигли попередити трагедію, цей випадок назавжди отруїв щасливу атмосферу та змінив безтурботне життя Вірджинії. Вона стала замкнутою та мовчазною. Батько не хотів про це згадувати і волів замовчувати ситуацію, мати звинувачувала доньку у тому, що сталось, мовляв нічого їй було гуляти самій в нічній сорочці по будинку. Під тиском  нав’язаного відчуття провини, дівчинка впала в депресію.

Свої переживання вона потім опише в біографічних есе «Скетч із минулого» та «22 Hyde Park Gate».
Через рік чорна смуга в житті сім’ї продовжилась смертю матері - леді Джулії - від запалення легень. Батько став замкнутим і непривітним до дітей. У своїх спогадах Вулф напише:
«Смерть матери открыла период восточного мрака, было что-то зловещее в затемненных комнатах, в стонах и страстных причитаниях, которые превосходили обычные рамки скорби, и все это покрывало подлинную трагедию складками восточных драпировок... Были ужасные часы совместного приема пищи, когда, неспособный слушать то, что мы говорили, презирая наши утешения, он страстно отдавался своим чувствам, которые, казалось, клокотали в нем, и, громко вздыхая, он снова и снова говорил о своем желании умереть».
Саме тоді Вірджинія вперше намагалась покінчити самогубством, після чого довгий час приходила до тями, ще більше занурилась в себе та книги, постійно читала, вела щоденник. Відмовилась вступати до університету.  Наступні зриви, викликані смертю зведеної сестри та батька, спровокували нервове захворювання, яке неодноразово приводило до спроб вкоротити віку та супроводжувало письменницю все подальше життя.

В 1904 році юні Стівени переїжджають із батьківського будинку до богемного Блумсбері, де продовжуючи традицію, збирають представників творчої молоді, обговорюють нові тенденції в мистецтві, критикують усталені норми та намагаються творити самостійно. Саме так зародилась Блумсберська група – гурток елітарних інтелектуалів, письменників-модерністів, художників, мистецтвознавців. Основним своїм принципом вони проголосили дружбу, пошуки нових форм та боротьбу з усім, що себе вичерпало. Саме тут Вірджинія познайомилась із журналістом Леонардом Вулфом, з яким вона одружиться в 1912 році.
В 1906 році від серцевого удару помер Тобі, а в 1907 – Ванесса вийшла заміж. Обидві події дались Вірджинії важко, адже їхня четвірка була надзвичайно пов’язана між собою, з сестрою в дитинстві вони поклялись ніколи не одружуватись і завжди жити разом. І хоча вона залишилась з Адріаном, пізніше в листі вона напише, що «ніби осиротіла».

Писати Вірджинія Вулф почала ще в батьківському домі. У періодиці вона дебютує на початку 1900-х років літературною рецензією в «Гардіан», а з 1905 року активно пише для «Літературного додатку» в «Таймс». Критика не була епізодичним явищем у її творчості, співпраця з «Таймс» продовжувалась наступних 30 років її життя, за цей час вона написала близько сотні рецензій, статей та есе. Її роботи користувались успіхом. Секрет був у тому, що вона оцінювала той чи інший твір не як літературний критик, а в першу чергу з позицій вимогливого читача. Така практика в майбутньому вплинула на її стиль. В щоденнику вона напише:
«Я научилась быть лаконичной, научилась делать свой материал доступным и интересным, научилась внимательно читать».
Перший свій роман «Путешествие» Вірджинія опублікує в 1915 році у видавництві її кузена. Згодом у підвалі свого будинку вона з Леонардом установить друкарський станок і започаткує власне видавництво - «Хогарт-пресс», яке існує і донині. Саме тут будуть виходити усі наступні книги авторки: «Ночь и день», «Комната Джейкоба», «Миссис Дэлоуэй», «На маяк», «Орландо», «Волны», «Флаш», «Годы», «Между актами», а також оповідання та записи зі щоденника.
 «...Когда болезнь чтения проникает в организм, она так его ослабляет, что он становится легкой добычей для другого недуга, гнездящегося в чернильнице и гноящегося на кончике пера. Несчастная жертва его начинает писать...».

Дотримуючись принципу Достоєвського, що «потрібно писати із самих глибин почуття», вона кожен свій твір переживала всередині, а потім довіряла його паперу. Для цього традиційної форми було замало, тому Вірджинія виробила власний стиль та манеру письма. На зміну реалістичному, детальному та приземленому вона ставить власне відчуття, натяк, тому її книги часто називають поезією у прозі. Зараз таким письмом читача не здивуєш. Але на той час це було ново та експериментально.
Наприклад, її роман «Миссис Делоуэй» (1925 р.). В ньому описаний лише один день 1923 року. Після довгої розлуки зустрічаються колишні закохані. Кожен із них пройшов свій шлях, але сьогодні їхні шляхи перетнулись. Відсутність конкретного розвитку сюжету, описи вулиці нагадують акварельне полотно, все подається натяком, легкими мазками, не через об’єктивну розповідь авторки, а через думки, переживання та внутрішні монологи героїв.
«Жизнь не цепочка симметрично расставленных газовых фонарей, а световой нимб, полупрозрачный покров, окружающий нас с первого момента возникновения сознания – до его смерти. Разве задача романиста не в том, чтобы донести этот изменчивый, неведомый, не знающий никаких ограничений дух… примешав к нему как можно меньше чуждого и внешнего по отношению к этому духу?», - писала Вірджинія. В цій манері «тайнопису душі» чи потоку свідомості написані і інші романи письменниці: «Волны», «Орландо».
Вулф була надзвичайно вимогливою до своєї творчості. Усі нові епізоди вона спочатку показувала Леонарду, і якщо він робив якісь зауваження, приймалась їх виправляти. Пізніше він згадував, що дружина постійно писала:

«Если какое-то впечатление или событие, она записывала его, а позже возвращалась к отрывкам, обрабатывала, и получался рассказ, эпизод романа».
Досі ходять чутки, що стосунки між подружжям були не зовсім традиційними, мовляв Вірджинія надавала перевагу жінкам. Такі розмови були викликані надзвичайно близьким спілкуванням із деякими зі своїх подруг. Багато говорять і про феміністичні погляди Вулф. Наприклад, в есе «Собственная комната» вона розглядає статус жінки в суспільстві, яка завжди несправедливо вважалась відображенням чоловіка. На прикладі вигаданої історії сестри Шекспіра, авторка намагається довести своїм сучасницям, що не варто задовольнятись лише «кутком в загальній кімнаті», потрібно виховувати в собі самодостатність, «обживати власні кімнати», формувати навички вільно виражати свої думки. Ідея смілива, але з цього не варто робити висновок, що Вірджинія булла феміністкою. І як би там не було, всі ці чутки не завадили їй прожити з Леонардом разом 29 років.

Друзі називали їх шлюб «зразком душевного взаєморозуміння та емоційної підтримки». Дехто стверджував, що Вірджинія відбулась як письменниця лише завдяки його підтримці. Він завжди відчував, коли наближалось загострення хвороби, і допомагав їй під час зривів. Леонард був для письменниці не лише чоловіком та об’єктивним критиком у творчості, а в першу чергу міцною опорою в житті та рятівним орієнтиром під час загострення хвороби та зривах.
Своїх дітей у Вулфів не було, тому своє батьківство компенсували з багаточисельними племінниками. Особливо близько були прив’язані до Джуліана – сина Ванесси. Важким ударом стала його раптова смерть. Щоб прийти до тями, Вірджинія з головою поринула в роботу над новим романом - «Между актами». Ще більше підірвали психіку письменниці початок війни, постійні обстріли, смерть знайомих та страх за рідних. Її знову почали переслідувати галюцинації та нічні жахи, лікарі наполягали на лікуванні в психіатричній лікарні.

Але Вірджинія відмовлялась, вона дуже боялась стати тягарем для свого чоловіка. Останньою краплею стало нічне бомбардування Лондону, в результаті якого вони ледь не загинули, а їхній будинок був зруйнований, згоріла вся бібліотека.
28 березня 1941 року прислуга бачила, як Вірджинія Вулф вийшла прогулятись до річки. Леонард не встиг попередити трагедію. Тіло письменниці знайшли через три тижні. В кишенях її пальто було каміння. На столі вона залишила записку:
«Дорогой я чувствую, что снова схожу с ума. Я уверена в этом, как и в том, что повторения этого кошмара мы просто не вынесем. Я знаю, что больше никогда уже не приду в себя. Я опять слышу голоса и не могу сосредоточиться.

Поэтому я собираюсь сделать то, что кажется мне единственно правильным.
Ты подарил мне счастье, больше которого не бывает. Ты был для меня всем, всем во всех смыслах. Наверное, мы были самой счастливой парой на свете, пока не началась эта жуткая болезнь, с которой я не в силах больше бороться.
Я знаю, что порчу тебе жизнь, что без меня ты смог бы работать. И ты будешь работать, я верю. Видишь, я даже простую записку и то уже не способна написать. Я не могу читать. Просто мне хотелось сказать, что именно тебе я обязана всем, что было хорошего в моей жизни. Ты был невероятно терпелив и удивительно добр. Мне хочется это сказать, хотя это без того всем известно. Если кто-то и мог бы меня спасти, так только ты. Я потеряла все, кроме уверенности в твоей доброте. Я не могу больше портить тебе жизнь.
По-моему, мы с тобой были самыми счастливыми людьми на свете.
В.».

Джерела інформації:
1. «Рабочий стол Вирджинии Вулф»;
2. Віка Нова, «Голоса Вирджинии Вулф»;
3. Світлана Макаренко, "Тайнопись души или попытка выйти из комнаты";
4. Ірина Краснікова, «Не родись красивой... (Вирджиния Вульф)»;
5. «Вирджиния Вулф (Знаменитые женщины)»;
6. Катерина Генієва, «Два "я" Вирджинии Вульф».

Малое собрание сочинений

 

Придбати

На маяк

Придбати

Миссис Дэллоуэй

Придбати

Орландо

Придбати

Волны. Флаш

Придбати

По морю прочь

Придбати

Комната Джейкоба

Придбати

Между актов

Придбати