Володимир Федорович Одоєвський однозначно був людиною непересічною. Завдяки великій кількості природніх задатків, особистому таланту та неймовірній працелюбності, князь зміг реалізувати себе в різних сферах (література, музика, філософія, кулінарія, біблотекарська та суспільна справи), збагатити їх своїми творчими та теоретичними працями, цим самим залишивши значний слід в процесі розвитку культури та суспільства.
«Все люди законтрактированные; контракт может быть прескверный, пренелепый, но мы его приняли, родясь, женясь, вступая в службу и т.д., следственно, должны исполнять его, что не мешает стараться о его изменении и о том, чтобы впредь таковых контрактов не было». Мати Одоєвського була по одним даним із небагатих дворян, по іншим – кріпосною; батько ж належав до одного із найвідоміших родів при дворі, що вів свій початок ще від Рюриків. Напевно, це і був особистий «контракт» Одоєвського: належати до суспільної еліти, але душою залишатись з народом.
Народився Володимир Федорович 30 липня 1803 р. в Москві. В 1822 р. з відзнакою закінчив Московський університетський благородний пансіон. В студентські роки захоплюється філософією, зокрема Ф. Шелінга, дебютує в якості перекладача (свої переклади з німецької друкує у «Віснику Європи», 1821 р.), починає співпрацю з журналами, бере участь в суспільному житті. Був учасником «Вольного общества российской словесности», протягом 1823-25 років очолює перший філософський гурток в Росії «Общество любомудрия»:
«До сих пор философа не могут себе представить иначе, как в образе французского говоруна XVIII века; посему-то мы для отличия и называем истинных философов любомудрами» - писав сам Одоєвський.
В цей же час разом із Вільгельмом Кюхельбекером видає альманах «Мнемозина». Журнал-альманах складався з декількох рубрик (філософія, воєнна історія, проза, поезія, подорожі, критика і антикритика) і повинен був виходити кожні три місяці, обсягом приблизно в 180-200 сторінок. Щоб в повній мірі забезпечити «удовлетворение разнообразным вкусам всех читателей», у видання входили різноманітні повісті, анекдоти, уривки з комедій та трагедій, поезії та критика. Проіснувала «Мнемозина» до 1825 р., світ побачив чотири її випуски.
Грудневі події 1825 р. викликали неоднозначну реакцію в Одоєвського: з одного боку він не виявив активної підтримки революції (адже завжди був прихильником еволюційного шляху зміни суспільства), але з іншого доволі різко виступив проти миколаївського покарання для декабристів, серед яких мав друзів. В першу чергу це стосувалось вище згаданого В. Кюхельбекера і двоюрідного брата Олександра Одоєвського, про вплив якого неодноразово і сам писав у своєму щоденнику.
1926 р. Одоєвський переїздить до Санкт-Петербургу і вступає на службу до Комітету іноземної цензури при міністерстві внутрішніх справ.
Разом з дружиною О. С. Ланською організовують в своєму домі літературний салон, в якому приймали представників творчої еліти Росії: Жуковського, Лермонтова, Пушкіна, Гоголя, Глинку, Крилова. Таке коло спілкування сприяло творчому розвитку Одоєвського, він співпрацює з «Литературной газетой», альманахом «Северные цветы», працює з Пушкіним в його «Современнике» (і продовжує це робити після смерті Олександра Сергійовича).
На 30-40-ві роки припадає творче піднесення Одоєвського, він активно пише дидактичні («Бригадир», 1833 р., «Княжна Мімі», 1834 р., «Княжна Зізі», 1839 р.) та фантастичні романтичні повісті («Імпровізатор», 1833 р., «Сильфида», 1837 р., «Саламандра» та «Косморама», 1840 р.); науково-фантастичний роман-утопію «4338-й рік», 1926 р.; романи «Іордан Бруно і Петро Аретино», «Самарянин».
Ще однією важливою складовою Одоєвського-літератора є його просвітницька робота серед селянства, що часто вважали ще одним дивацтвом одіозного князя. Відзначивши, що «у народа книг нет», він разом із другом А. П. Заболоцьким-Десятковським, випускає у світ серію книг для «сельского чтения», серед яких «Что крестьянин Наум твердил детям и по поводу картофеля», «Что такое чертеж земли и на что это пригодно». Особливу увагу варто звернути на книги, які він видавав під маскою дідуся Іринея, це зокрема славнозвісні «Грамотки дедушки Иринея», які в доступній формі пояснювали селянину те, «что вокруг человека и что в нем», «Пестрые сказки Иринея Гамозейки», які високо відзначив і цінував М. В. Гоголь.
Окрім цього, Одоєвський намагався допомагати бідним і більш практично. Відомі випадки, коли князь вносив гроші за навчання студентів, які не могли самостійно це зробити; також він створив «Общество посещения бедных просителей», яке надавало допомогу бідним, підтримувало функціонування лікарень, дитячих будинків. Шкода, що у зв’язку з бюрократичними та ідеологічними неув’язками, влада закрила «общество», на що потім князь скаже:
«Я начинаю убеждаться, что в мире люди делятся в отношении ко мне на два рода: а) на тех, что меня продали и оклеветали и б) на тех, что меня не продали и не оклеветали — покуда».
«Библиотека — великолепное кладбище человеческих мыслей... На иной могиле люди приходят в беснование; из других исходит свет, днем для глаза нестерпимый; но сколько забытых могил, сколько истин под спудом...».
В 1846 р. директор публічної бібліотеки Д. П. Бутурлін запропонував Одоєвському посаду помічника директора Імператорської публічної бібліотеки і директора Румянцевським музеєм. Наступні 25 років він присвятив роботі в бібліотечній сфері. З переводом в 1861 р. музею в Москву назначений сенатором московських департаментів Сенату.
«В святом триединстве веры, науки и искусства ты найдешь то спокойствие, о котором молились твои отцы».
Володимир Федорович був переконаний, що принести користь своїй Батьківщині можна лише вірним служінням, тому протягом майже всього свого життя намагався принести користь своїй країні, а головне – своєму народу.
Помер В. Ф. Одоєвський 27 лютого (11 березня за н.с.) 1869 р. в Москві.
P. S. В середині 1840-х років на сторінках «Записок для хозяев» (додаток до «Літературної газети») з лекціями «о кухонном искусстве» дебютує професор Пуф. Вже саме його ім’я (від англійського to puff – роздувати, рекламувати) викликало як мінімум цікавість у читачів. Разом з тим з’являються і перші чутки про вигаданість цього «доктора энциклопедических наук». І хоча сам Пуф намагався спростувати їх: «В ожидании явных нападений обо мне стараются распустить самые неблагонамеренные и неблаговидные слухи, – негодует профессор. – Одни дошли до того, что утверждают, будто я не существую!. Что может быть обиднее? Другие, более дальновидные, уверены, что, несмотря на мое имя, я принадлежу к женскому полу. Как вам это нравится?», загал все-таки дізнається, що за цим ім’ям ховається відомий літератор, дивакуватий князь Володимир Федорович Одоєвський, який в додаток до всіх своїх попередніх починань взявся за кулінарію. До речі, ходили чутки, що сам він готував не дуже (мовляв, рецепти занадто незвичайні і були на любителя), але будинок їхній завжди славився гостинністю та обідами, а цікаві лекції швидко знайшли свого вдячного читача. І не лише через свій зміст, а у великій мірі завдяки неординарності самого Пуфа:
«Кто не знает доктора Пуфа? Кто не имеет ко мне доверенности? Кто не читал моих сочинений? Какое невежество! Кто раскаивался, прочитав мои бессмертные творенья? У кого блюдо не удалось по моим рецептам?».
Однозначно не можна визначити жанрову приналежність «Лекцій…», адже це не просто збірник рецептів, а літературна історія кулінара, для якого процес приготування стає справжнім мистецтвом; який потребує багатьох умінь, знань та навичок; їжа стає складовою цього мистецтва, а не розглядається лише як культ чи джерело енергії. Книга характеризується і своєю дидактичність, автор дає широкий спектр порад, починаючи від правильного раціону чи дієти, закінчуючи тим, як організовувати своє господарство і обирати працівників.
За даними:
1. booksite.ru ;
2. hrono.ru ;
3. А. Ф. Коні "В. Ф. Одоєвський: біографічна справка" ;
4. litra.ru ;
5. Сергій Денисенко " Доктор Пуф, или изыски князя Одоевского"
"Город в табакерке"
Придбати
"Лекции господина Пуфа о кухонном искусстве"
Комментариев нет:
Отправить комментарий