Лучшие книги: "Карнавал" Жоржі Амаду

«Настанет день, когда мы сами перекроим свою судьбу...»

Жоржі Амаду (порт. - Jorge Amado) народився 10 серпня 1912 року в околицях міста Баїя, Бразилія. Варто зазначити, що Баїя (повна назва - Сан-Сальвадор-да-Баїя) – місцевість «з характером» - неймовірна природа тут поєднується з глибокою багатою національною культурою, органічним синтезом африканських релігійних культів, індійських традицій та бразильського колориту. Місто славиться своїми святами та карнавалами, які супроводжуються народними гуляннями, танцями і піснями. Але, сам Амаду зазначає: «Не надо думать, что в Баия народу легко живется. Наоборот, это бедный город в слаборазвитом, почти нищем штате, хотя и обладающем огромными природными богатствами. Для народа здесь гораздо меньше возможностей, чем, например, в Рио-де-Жанейро или Сан-Пауло. Различие состоит в народной цивилизации, народной культуре, которая делает жизнь менее жестокой и суровой, более гуманной...».

Жоржі був першою дитиною Жуана Амаду та Еулалії Леал і мав братів Жофре (помер в 1917 р. від грипу), Жоелсона (в майбутньому став лікарем) і Жамеса (журналіст).

Сім’я полковника Амаду володіла плантацією какао (тому його і називали полковником), але при цьому Жоржі ріс і нерідко виховувався суворими законами вулиці, залучений до життя простого народу:

«Годы отрочества, проведенные на улицах Баия, в порту, на рынках и ярмарках, на народном празднике или на состязании в капоэйре, на магическом кандомбле или на паперти столетних церквей, - вот мой лучший университет. Здесь мне был дарован хлеб поэзии, здесь я узнал боль и радости моего народа».

Тому не дивно, що ще в зовсім юні роки він вже відрізнявся своєрідним характером, часто прогулював заняття в коледжі, де навчався, а у віці 12-14 років на декілька місяців втік з дому і подорожував по околицями (що на той час було доволі розповсюдженим явищем), доки його не знайшов і повернув назад батько. Пізніше досвід цих років він опише в романі «Бескрайние земли».

З 1927 р. Жоржі живе в Сальвадорі і навчається екстерном. До речі, на площі Пелоуринью (Pelourinho) в будинку, де він проживав, 1986-го року було відкрито фонд «Будинок Жоржі Амаду», який є недержавною, некомерційною організацією, основною ціллю якої є збереження та вивчення архівів письменника, проведення дискусій з приводу місцевого мистецтва та культури загалом.

З цього ж часу Жоржі займається журналістикою і друкує в газеті «A Luva» свої перші поетичні спроби, бере участь у створенні «Academia dos Rebeldes» («Академія бунтарів») – об’єднанні молодих людей, які прагнули як максимум змінювати світ, а як мінімум - оновлювати місцевий літературний процес. В майбутньому більшість учасників «Академії» стали помітними фігурами в культурному процесі Бразилії. На ці ж роки припадає і прозовий дебют новелою «Lenita».

Протягом 1930-32 років Амаду переїздить в Ріо і навчається на юридичному факультеті, але після закінчення обирає не адвокатську, а громадську та літературну діяльність.

«Не будет ли это пролетарским романом?»

Серйозна література, адже всі попередні літературні спроби пізніше назве «дитячими», починається з виходом роману «Страна карнавала» («O País do Carnaval» 1931 р.). Протягом наступних п’яти років друком з’являються «Какао» («Cacau», 1933 р.) і «Піт»(«Suor», 1934), написані не без впливу поширеної тоді теорії «літератури факту», тобто романи стали реалістичною картиною життя і праці місцевого населення. Варто сказати, що в студентські роки він починає цікавитись комунізмом, в партійних колах знаходить однодумців і друзів, що не могло не відбитись на творчості.

Популярність молодого автора зростає, тиражі стають більшими і розкупаються швидше, виходять нові перевидання і переклади, зокрема іспанською, російською мовами.

1933 року разом зі своєю тогочасною жінкою, Матільдою Гарсія Розою (в них була спільна донька Ліла), видає дитячу книгу «Descoberta do mundo» («Відкриття світу»).

Протягом 1935-37 років виходить цикл романів про Баїя: «Жубіаба», «Мертве море», «Капітани піску», - в яких звучать вже більш національні мотиви з автобіографічними фактами своєї юності.

Політичні переконання і сміливі виступи про політичні та суспільні процеси в Бразилії не могли залишитись непоміченими, і Жоржі заарештовують спочатку в 1936 р., а потім через два роки одразу після повернення до Бразилії з подорожі по Латинській Америці та США. І хоча через декілька місяців за браком доказів його випускають, письменник мусить емігрувати і до 1942 р. проживає в Аргентині. Коли політичний клімат трохи пом’якшився, Амаду повертається, але одразу опиняється під наглядом місцевої влади, його під конвоєм доправляють в Баїю і забороняють проживати у великих містах.

В січні 1945 р. відбувається Перший конгрес письменників Бразилії, на якому відбулась знакова для Жоржі зустріч, і саме з цього року можна відраховувати новий період в житті письменника. Зелії Гаттаї було 29, вона на той час мала чоловіка та сина, але не дивлячись ні на це, ні на вмовляння друзів («да никогда в жизни! Руки коротки. Это порядочная женщина… Ты спятил, бедный мой Жоржи. Откажись от этой затеи»), Амаду добивається взаємності і найближчим часом вони починають жити разом.

В шлюбі у них народжується двоє дітей, - син Жуан та донька Палома, про яких він згодом напише: син «удался в Зелию — воплощенная доброта, приятие всего и вся, спокойная уверенность и веселое спокойствие. Мы с Паломой — позаковыристей, не так добры и великодушны, как Зелия и Жуан, мы более себялюбивы и жестки. Зато мы наделены лукавой гибкостью, позволяющей нам обуздывать душевные порывы, которые способны привести к непониманию…».

В 1848 р. влада забороняє діяльність компартії і Амаду, який на той час був депутатом Національного конгресу, виїжджає до Франції. Після обшуку в квартирі виїхати із Бразилії вимушені і інші члени сім’ї, про що Зелія скаже:

«Страшное слово «изгнание» наводит тоску и печаль, препятствует возвращению на родину. Но мы решили не падать духом и извлечь преимущества из стеснённого положения». Подорожі наступних років відкрили для Жоржі літературний світ, збагатила його письмо новими жанровими та стильовими елемантами.

На цей час крім вже названих творів вийшли біографія бразильского поета і борця за громадянські права Кастро Алвеса («АBC de Castro Alves») та Луїса Картеса Престеса «Лицар надії» (1942 р.); заборонений до цього часу роман «Безкрайні землі» («Terras do Sem Fim», 1943 р.) і «Місто Ільєус («São Jorge dos Ilhéus», 1944 р.).

На початку 50-х років влада Франції «просить» покинути їхню країну, і сімейство Амаду переїздить до Чехословакії, а сам Жоржі багато подорожує, зокрема відвідує Китай, Монголію, Чилі, Аргентину. Це були нелегкі часи для письменника. Після повернення з останньої еміграції, розчарувавшись у практичному втіленні ідей, за які боровся, він виходить із рядів компартії, за що неодноразово був названий зрадником, і повністю присвячує себе літературній праці. Тепер в його творах слабше звучить ідеологічна складова, більше уваги відводиться власне художнім пошукам, які пов’язані з «магічним реалізмом». Першим таким твором став роман «Габрієла, гвоздика і кориця» («Gabriela, cravo e canela», 1958), тираж якого перевищив 100 тисяч екземплярів, і за який він був удостоєний престижною літературною премією Жабуті (Prêmio Jabuti). Гонорар за авторські права на екранізацію цієї книги втілив у життя стару мрію Жоржі Амаду – він нарешті зміг побудувати будинок на своїй Батьківщині в Баїя, де він проводить більшість часу:

«Он знает в Баия всех: мастеров капоэйры, торговок баиянскими сладостями, рыбаков, лодочников, старых жрецов и жриц макумбы. И они знают и любят сеу Жоржи, приходят к нему за советом и помощью».

Хоча періодично сім’я проживала у Франції, куди Амаду було дозволено повернутись в 1965 р.

Амаду продовжує започаткований «Габрієлою…» так званий Баїйський цикл романами «Старі моряки, або Чиста правда про сумнівні пригоди капітана далекого плавання Васко Москозо де Араган» (1961 р.) та «Дона Флор і два її чоловіки» (1966 р.).

Далі були «Пастирі ночі» (1964 р.), романи «Лавка чудес» (1969 р.), «Тереза Батіста, що втомилась воювати» (1972 р.), «Тіета із Агресте, або повернення блудної доньки» (1976 р.). Хоча таке об’єднання в один цикл в міру умовне, адже дія не завжди відбувається в Баїя, але місцеве життя та буденність слугують трафаретом, за яким автор будує нові художні світи. Головні герої нерідко є символом всього народу:

«Тереза Батиста похожа на народ, и ни на кого больше. На многострадальный, но непобеждённый. Когда о нём думают, что он умер, он поднимается из гроба».

Амаду на все дивиться крізь призму того, що бачить, а бачить він безпосередньо «быт народа Баия». Основою сюжетів слугує «опыт повседневного общения с рыбаками, моряками, грузчиками, работницами, рыночными торговками», а тематики – подвійність життя «ведь бедняки Баия воистину живут двойственной жизнью: усталые от нищеты, униженные и измученные тяжкой повседневностью, они становятся сильными и свободными творцами во время праздника, карнавала, танца. Тут уж они диктуют законы: те, кто вчера помыкал ими, в день праздника восхищаются и подражают их веселью». Письменник з любов’ю та повагою описує Батьківщину та своїх земляків. Ці твори реальні, виникає відчуття присутності, але разом з тим надзвичайно художні та поетичні, за що їх автора часто називають співцем своєї землі та народу.

«…я, слава Богу, никогда не ощущал себя ни известным писателем, ни выдающейся личностью. Я — просто писатель, просто личность. Разве этого мало? Я был и остаюсь жителем бедного города Баия, праздношатающимся зевакой, который бродит по улицам и глазеет по сторонам, именно в этом полагая цель и смысл своего бытия. Судьба была ко мне благосклонна и дала много больше того, на что я мог рассчитывать и уповать».

Спокійне аполітичне життя в колі сім’ї - чи не про таку старість мріє кожен із нас? І не зважаючи на хвороби, до кінця своїх днів Жоржі Амаду залишався життєрадісним та веселим, справжнім революціонером в душі, продовжував працювати.

У понеділок, 6 серпня 2001 року, близько 18 години вечора його привезли у відділення невідкладної допомоги однієї з лікарень Сальвадор де Баїя. Через чотири години Амаду помер. Йому було майже 90. Прах письменника, як він і заповідав, поховано в саду його будинку.