"Я відчуваю, що Україна - це країна з мого дитинства. Це країна моїх
спогадів, країна моїх батьків, з розповідями про яку я зростала. Отже,
це важлива частина того, хто я є. Але як доросла людина я повністю
британка".
Мати була домогосподаркою, доглядала за старенькою місіс Доббс, в будинку якої вони жили перший час після переїзду, а тато був робочим тракторної компанії. Можливо саме цей факт вплине на авторку в майбутньому, коли вона буде обирати назву для своєї книги. Але про це пізніше.
Містечко, де Марина навчалась в школі, славилось своїми солодощами. Одного дня вона поцупила гроші класу на обід і витратила їх на тістечка. Вчителі одразу змогли знайти злодія, адже дівчинка повернулась вся вимазана шоколадом. На щастя, зі школи Марину не виключили. До речі, з того часу збереглись приклади першої проби пера майбутньої письменниці. Цей вірш вона написала приблизно у віці чотирьох років.
Green grass. Green grass.One little rabbit hopping past.
Two little butterflies flying by.
Three little skylarks up in the sky.
Four little lambs are playing there below.
Five little men are walking to and fro,
Six little girls are merrily at play.
Oh isn't it a pleasant and a sunny summer's day.
У віці шістнадцяти років Марина раптово перестала бути тихою та слухняною дівчинкою. Вона відрізала своє довге волосся, почала яскраво фарбуватись та стала активістом руху за ядерне роззброєння. В 1964 році вступила до університету Кіла (Keele University), а через 4 роки стала бакалавром з англійської мови та філософії, паралельно вивчала мистецтво, історію, математику, психологію та астрономію. Після університету продовжила навчання в Лондонському Королівському коледжі, захистила дисертацію на тему про левелерів – радикальний демократичний рух в період Англійської буржуазної революції.
"Це був надзвичайно зворушливий момент! Я ніби повернулася в дитинство – мова, характерні жарти, пісні. Все здавалося мені тут знайомим. А ще, знаєте, раніше мені здавалося, що то лише моя мама розмовляє з котами, а тут в Україні я помітила, що люди так само з ними говорять, і тоді я зрозуміла: так, це моя країна!".
Результатом поїздки стало не лише особисте знайомство з Україною. На базі почутого та побаченого Марина написала свою відому "A Short History of Tractors in Ukrainian”, яка вийшла друком в 2005 році у видавництві Viking. Хоча сама авторка скромно прокоментувала: "Я не можу сказати, що мій роман потрапив у бестселери, але він знайшов свого читача", - книга здобула ряд престижних нагород, зокрема премію Боллінгер- Еврімен-Вудхауз (англ. Bollinger Everyman Wodehouse) на Хейському фестивалі, нагороду Вейвертон-Ґуд-Рід 2005/6 (англ. Waverton Good Read Award) та номінацію на премію «Оранж».
"Я теж не можу цього зрозуміти. Світлана Пиркало, яка переклала "Два фургони", знає місцеву літературну спільноту, й вона мені сказала: "Люди пліткують, що ваша книжка нічого нового не розказує про історію України, якось неправильно показує українців". Я думаю, що це жахлива тенденція тут — сприймати себе надто серйозно, надто претензійно. Думають, мабуть: "За кого вона себе вважає?". Інколи, коли я роблю читання в Англії, приходять українці й кричать на мене. То дуже сумно, бо мої книжки більше глузують із британців, аніж з українців. Але британці вміють посміятися з самих себе. Українці теж мають велику традицію комедії й сміху з самих себе, взяти хоча б того ж таки Гоголя. Мабуть, це через те, що Україна — новопостала держава, тут люди напружені, легко засмучуються, шукають ідентичність, замкнені в самих собі, дивляться більше на себе й бояться втратити обличчя, бояться, аби хтось не подумав, що всі українці — як ота Валентина з "Тракторів". Сумно, що люди мають таке уявлення. Британці думають інакше: "Це лише книжка".
"У Києві я побачила динамічних, західно-орієнтованих молодих людей, а в Луганську мені відкрилася дещо інша країна – бідніша, прив’язана до Росії. Але, я гадаю, українці повинні навчитися любити одне одного такими, якими вони є. Саме це надихнуло мене на створення книжки "Два фургони", з її любов’ю двох молодих людей із різних регіонів".
Рік потому вийшов третій по рахунку роман - "We are all made of glue". Авторка переконана, що потрібно робити акцент не на відмінностях, а на спільних рисах між націями і закликає до цього свого читача. Звідси і така символічна назва: адже клей хочете ви того чи ні, але з'єднує частини в ціле. На жаль, українського варіанту роману немає. Будемо сподіватись, що це тимчасове явище.
"Дії роману, який я пишу зараз, відбуваються повністю в Англії, частково у 19-му сторіччі і частково у сьогоденні. Твір - про долю сиріт. Це сюжет, який мені майже подарований, бо у Шеффілді, де я живу на півночі Англії, неподалік у місцевості Пік-Дістрікт, де я ходжу на прогулянки, є кілька старих фабрик із 19-го сторіччя. Краєвиди й природа там чудові, але фабрики завжди навіювали зловісне відчуття. А коли я приїжджаю до Лондона, то прибуваю на станцію Сент-Панкрас. Одного разу я виявила, що там неподалік є стара лікарня, в якій колись був сиротинець і старий цвинтар. Дітей з того сиротинця до приблизно 1800 року продавали власникам фабрик у Дербішир. Їх перевозили баржами й залізницею і брали для роботи на тих фабриках. Тут зійшлися ніби дві частини мого життя: Лондон і Дербішир. Я вирішила, що це моя тема. Твір відрізняється від того, що я писала досі, бо часткова це історична оповідь, і мій редактор наголосив, що в такій книзі буде мало нагод для гумору... І жодних зв'язків з Україною. Тому я прошу вибачення у своїх українських читачів, а також в австралійських, німецьких читачів, італійських читачів, французьких... наступна книга, я боюся, дуже англійська".
Як бачимо, цього разу Марина Левицька дещо відійшла від української та емігрантської тематики. Але тим не менше, книга обіцяє бути не менш цікавою.
В 2011 році Марина вдруге відвідала Київ. Візит відбувся за сприянням Міжнародної організації міграції, які запросили авторку на конференцію по питанням міграції. Нарешті випала нагода познайомити авторку зі своїм українським читачем, а також читача з Мариною Левицькою. Зустріч відбулась 13 жовтня в книгарні “Є” під егідою “Літ Акцента”. Основним питанням звичайно була проблема віддаленості від оригіналу російського перекладу і відсутності українського (нагадаю, що зустріч відбулась 2011 року, тоді як україномовний переклад “Тракторів” вийшов лише рік потому) і як наслідок — не завжди адекватне сприйняття гумористичного тексту: "Іронічне ставлення до себе завжди було в частиною традиції українського гумору. Сподіваюся, що коли Україна трохи більше повірить у себе, вона не буде боятися сміятися з себе".
Окрім художньої літератури, Марина Левицька видала 10 книг-порадників з питань догляду за хворими й літніми людьми. В одному з інтерв'ю вона зізналась, що це був період, коли вона твердо вирішила стати письменницею, але успіх у літературі не приходив, тому вирішила писати хоч таким чином. На щастя, зараз ситуація змінилась:
"Я справді завжди хотіла бути письменницею. Можна, звичайно, захоплюватися світом книжкової реклами, фестивалів. Але є чисте задоволення - бачити свої слова на папері, відчувати радість від творіння...".
Джерела:
1. Україна Молода;
2. 1576. Бібліотека українського світу;
3. Теле Критика;
4. ЛітАкцент;
5. LiveLib;
6. Друг читача;
7. Українська правда. Життя;
8. День;
9. Marina Lewycka.
Коротка історія тракторів по-українськи
Комментариев нет:
Отправить комментарий