Лучшие книги

Вірджинії Вулф з самого народження судився творчий шлях. Батько, Леслі Стівен, - популярний письменник, критик та філософ; мати, Джулія Дакуот, - корінна аристократка, знана світська дама. Їхній будинок був широковідомим серед богемної частини Лондону, на коктейлях місіс Дакуот постійно збирались поети, прозаїки, філософи, критики та художники, як вже відомі, так і початківці. Тут говорили про книги, виставки, нові роботи Фрейда та Юнга, про «потік свідомості» Джойса та імпресіоністів. Якщо новеньким було важко вловити темп бесіди, то з часом вони вже не могли обійтись без цих шумних зустрічей у Стівенів.

Таким чином діти з самого дитинства залучались до світського життя, мольберти, книги та фарби замінили Вірджинії, Ванессі, Тобі та Адріану звичайні іграшки. На відміну від своїх братів, дівчатка отримували освіту вдома, крім уроків малювання їм викладали музику, мови, рукоділля. В будинку панував дух творчості та мистецтва. Юна Вірджинія годинами засиджувалась в кабінеті батька, досліджуючи його бібліотеку. І хоча мати нерідко виказувала своє занепокоєння з приводу такої пристрасті доньки, але серйозною проблемою це не було. До одного прикрого випадку, коли тринадцятилітню Вірджинію ледь не зґвалтували її кузени, які приїхали вступати до університету і гостювали в їхньому будинку. Нетверезі хлопці повернулись із ресторану і застали її саму в бібліотеці, куди вона спустилась за новою книгою. Хоча присутні в будинку встигли попередити трагедію, цей випадок назавжди отруїв щасливу атмосферу та змінив безтурботне життя Вірджинії. Вона стала замкнутою та мовчазною. Батько не хотів про це згадувати і волів замовчувати ситуацію, мати звинувачувала доньку у тому, що сталось, мовляв нічого їй було гуляти самій в нічній сорочці по будинку. Під тиском нав’язаного відчуття провини, дівчинка впала в депресію.

Свої переживання вона потім опише в біографічних есе «Скетч із минулого» та «22 Hyde Park Gate».
Через рік чорна смуга в житті сім’ї продовжилась смертю матері - леді Джулії - від запалення легень. Батько став замкнутим і непривітним до дітей. У своїх спогадах Вулф напише:
«Смерть матери открыла период восточного мрака, было что-то зловещее в затемненных комнатах, в стонах и страстных причитаниях, которые превосходили обычные рамки скорби, и все это покрывало подлинную трагедию складками восточных драпировок... Были ужасные часы совместного приема пищи, когда, неспособный слушать то, что мы говорили, презирая наши утешения, он страстно отдавался своим чувствам, которые, казалось, клокотали в нем, и, громко вздыхая, он снова и снова говорил о своем желании умереть».
Саме тоді Вірджинія вперше намагалась покінчити самогубством, після чого довгий час приходила до тями, ще більше занурилась в себе та книги, постійно читала, вела щоденник. Відмовилась вступати до університету. Наступні зриви, викликані смертю зведеної сестри та батька, спровокували нервове захворювання, яке неодноразово приводило до спроб вкоротити віку та супроводжувало письменницю все подальше життя.

В 1904 році юні Стівени переїжджають із батьківського будинку до богемного Блумсбері, де продовжуючи традицію, збирають представників творчої молоді, обговорюють нові тенденції в мистецтві, критикують усталені норми та намагаються творити самостійно. Саме так зародилась Блумсберська група – гурток елітарних інтелектуалів, письменників-модерністів, художників, мистецтвознавців. Основним своїм принципом вони проголосили дружбу, пошуки нових форм та боротьбу з усім, що себе вичерпало. Саме тут Вірджинія познайомилась із журналістом Леонардом Вулфом, з яким вона одружиться в 1912 році.
В 1906 році від серцевого удару помер Тобі, а в 1907 – Ванесса вийшла заміж. Обидві події дались Вірджинії важко, адже їхня четвірка була надзвичайно пов’язана між собою, з сестрою в дитинстві вони поклялись ніколи не одружуватись і завжди жити разом. І хоча вона залишилась з Адріаном, пізніше в листі вона напише, що «ніби осиротіла».

Писати Вірджинія Вулф почала ще в батьківському домі. У періодиці вона дебютує на початку 1900-х років літературною рецензією в «Гардіан», а з 1905 року активно пише для «Літературного додатку» в «Таймс». Критика не була епізодичним явищем у її творчості, співпраця з «Таймс» продовжувалась наступних 30 років її життя, за цей час вона написала близько сотні рецензій, статей та есе. Її роботи користувались успіхом. Секрет був у тому, що вона оцінювала той чи інший твір не як літературний критик, а в першу чергу з позицій вимогливого читача. Така практика в майбутньому вплинула на її стиль. В щоденнику вона напише:
«Я научилась быть лаконичной, научилась делать свой материал доступным и интересным, научилась внимательно читать».
Перший свій роман «Путешествие» Вірджинія опублікує в 1915 році у видавництві її кузена. Згодом у підвалі свого будинку вона з Леонардом установить друкарський станок і започаткує власне видавництво - «Хогарт-пресс», яке існує і донині. Саме тут будуть виходити усі наступні книги авторки: «Ночь и день», «Комната Джейкоба», «Миссис Дэлоуэй», «На маяк», «Орландо», «Волны», «Флаш», «Годы», «Между актами», а також оповідання та записи зі щоденника.
«...Когда болезнь чтения проникает в организм, она так его ослабляет, что он становится легкой добычей для другого недуга, гнездящегося в чернильнице и гноящегося на кончике пера. Несчастная жертва его начинает писать...».

Дотримуючись принципу Достоєвського, що «потрібно писати із самих глибин почуття», вона кожен свій твір переживала всередині, а потім довіряла його паперу. Для цього традиційної форми було замало, тому Вірджинія виробила власний стиль та манеру письма. На зміну реалістичному, детальному та приземленому вона ставить власне відчуття, натяк, тому її книги часто називають поезією у прозі. Зараз таким письмом читача не здивуєш. Але на той час це було ново та експериментально.
Наприклад, її роман «Миссис Делоуэй» (1925 р.). В ньому описаний лише один день 1923 року. Після довгої розлуки зустрічаються колишні закохані. Кожен із них пройшов свій шлях, але сьогодні їхні шляхи перетнулись. Відсутність конкретного розвитку сюжету, описи вулиці нагадують акварельне полотно, все подається натяком, легкими мазками, не через об’єктивну розповідь авторки, а через думки, переживання та внутрішні монологи героїв.
«Жизнь не цепочка симметрично расставленных газовых фонарей, а световой нимб, полупрозрачный покров, окружающий нас с первого момента возникновения сознания – до его смерти. Разве задача романиста не в том, чтобы донести этот изменчивый, неведомый, не знающий никаких ограничений дух… примешав к нему как можно меньше чуждого и внешнего по отношению к этому духу?», - писала Вірджинія. В цій манері «тайнопису душі» чи потоку свідомості написані і інші романи письменниці: «Волны», «Орландо».
Вулф була надзвичайно вимогливою до своєї творчості. Усі нові епізоди вона спочатку показувала Леонарду, і якщо він робив якісь зауваження, приймалась їх виправляти. Пізніше він згадував, що дружина постійно писала:

«Если какое-то впечатление или событие, она записывала его, а позже возвращалась к отрывкам, обрабатывала, и получался рассказ, эпизод романа».
Досі ходять чутки, що стосунки між подружжям були не зовсім традиційними, мовляв Вірджинія надавала перевагу жінкам. Такі розмови були викликані надзвичайно близьким спілкуванням із деякими зі своїх подруг. Багато говорять і про феміністичні погляди Вулф. Наприклад, в есе «Собственная комната» вона розглядає статус жінки в суспільстві, яка завжди несправедливо вважалась відображенням чоловіка. На прикладі вигаданої історії сестри Шекспіра, авторка намагається довести своїм сучасницям, що не варто задовольнятись лише «кутком в загальній кімнаті», потрібно виховувати в собі самодостатність, «обживати власні кімнати», формувати навички вільно виражати свої думки. Ідея смілива, але з цього не варто робити висновок, що Вірджинія булла феміністкою. І як би там не було, всі ці чутки не завадили їй прожити з Леонардом разом 29 років.

Друзі називали їх шлюб «зразком душевного взаєморозуміння та емоційної підтримки». Дехто стверджував, що Вірджинія відбулась як письменниця лише завдяки його підтримці. Він завжди відчував, коли наближалось загострення хвороби, і допомагав їй під час зривів. Леонард був для письменниці не лише чоловіком та об’єктивним критиком у творчості, а в першу чергу міцною опорою в житті та рятівним орієнтиром під час загострення хвороби та зривах.
Своїх дітей у Вулфів не було, тому своє батьківство компенсували з багаточисельними племінниками. Особливо близько були прив’язані до Джуліана – сина Ванесси. Важким ударом стала його раптова смерть. Щоб прийти до тями, Вірджинія з головою поринула в роботу над новим романом - «Между актами». Ще більше підірвали психіку письменниці початок війни, постійні обстріли, смерть знайомих та страх за рідних. Її знову почали переслідувати галюцинації та нічні жахи, лікарі наполягали на лікуванні в психіатричній лікарні.

Але Вірджинія відмовлялась, вона дуже боялась стати тягарем для свого чоловіка. Останньою краплею стало нічне бомбардування Лондону, в результаті якого вони ледь не загинули, а їхній будинок був зруйнований, згоріла вся бібліотека.
28 березня 1941 року прислуга бачила, як Вірджинія Вулф вийшла прогулятись до річки. Леонард не встиг попередити трагедію. Тіло письменниці знайшли через три тижні. В кишенях її пальто було каміння. На столі вона залишила записку:
«Дорогой я чувствую, что снова схожу с ума. Я уверена в этом, как и в том, что повторения этого кошмара мы просто не вынесем. Я знаю, что больше никогда уже не приду в себя. Я опять слышу голоса и не могу сосредоточиться.

Поэтому я собираюсь сделать то, что кажется мне единственно правильным.
Ты подарил мне счастье, больше которого не бывает. Ты был для меня всем, всем во всех смыслах. Наверное, мы были самой счастливой парой на свете, пока не началась эта жуткая болезнь, с которой я не в силах больше бороться.
Я знаю, что порчу тебе жизнь, что без меня ты смог бы работать. И ты будешь работать, я верю. Видишь, я даже простую записку и то уже не способна написать. Я не могу читать. Просто мне хотелось сказать, что именно тебе я обязана всем, что было хорошего в моей жизни. Ты был невероятно терпелив и удивительно добр. Мне хочется это сказать, хотя это без того всем известно. Если кто-то и мог бы меня спасти, так только ты. Я потеряла все, кроме уверенности в твоей доброте. Я не могу больше портить тебе жизнь.
По-моему, мы с тобой были самыми счастливыми людьми на свете.
В.».

Джерела інформації:
1. «Рабочий стол Вирджинии Вулф»;
2. Віка Нова, «Голоса Вирджинии Вулф»;
3. Світлана Макаренко, "Тайнопись души или попытка выйти из комнаты";
4. Ірина Краснікова, «Не родись красивой... (Вирджиния Вульф)»;
5. «Вирджиния Вулф (Знаменитые женщины)»;
6. Катерина Генієва, «Два "я" Вирджинии Вульф».