Патті Сміт: королева, мама і бабуся панку

 - Что мы делаем, Великий Бэрримор?
 - Колеблемся.
 - Что нам делать, простой монах?
 - Верить и дерзать!

Патрисія Лі Сміт  народилася "в понедельник, в Чикаго, на Норт-Сайд, во время Великой Снежной Бури 1946 года. 30 декабря" і була старшою дитиною в сім'ї  Беверлі, офіціантки/джазової співачки, і Гранта, працівника заводу. Доволі рано Патті почала знайомитись із  реаліями життя, адже дитинство проходило в частих переїздах, клопотах за молодшими сестрами Ліндою і Кімберлі та братом  Тодом.
 Навчившись читати, вона з головою занурюється у вигаданий світ книг, який нерідко замінює недоліки реального. Вже у віці одинадцяти років Патрисія на прикладі своєї матері вперше усвідомлює майбутнє, яке природа їй запланувала і вирішує, що не створена для традиційної ролі жінки. Тоді вона вперше задумується про письменництво, орієнтуючись на Джо Марч із "Маленьких жінок" Луїзи Мей Олкот. А після знайомства з роботами Пікассо до цих мрій додається ще й художня складова, адже вона переконана, що "быть художником значит видеть то, чего не видят другие".
Під час навчання у педагогічному коледжі, Патті неочікувано для себе та батьків завагітніла. Усвідомлюючи власну неспроможність (адже на батька покладатись не доводиться) виростити дитину, вона віддає її на удочеріння: "Я произвела на свет здоровую дочь и вверила ее заботам любящей интелигентной семье". Навчання теж довелось кинути, а робота на поліграфічній фабриці та атмосфера маленького міста гнітила. Патті наважується їхати.

"Я села в автобус: двадцатилетняя девушка в джинсах, черной водолазке и старом сером плаще, купленном в Кэмдене. В моем маленьком чемодане в желтую и красную клетку лежало несколько рисовальных карандашей, блокнот, "Озарение" (Волта Вітмена – авт.), кое-что из оджеды, фотографии моих сестер и брата. Уезжала я в понедельник – день недели, когда родилась. Меня никто не ждал. Меня ждал весь мир".
Нью-Йорк виявився не дуже доброзичливим для ще однієї шукачки кращої долі, а друзі, у яких вона планувала залишитись, самі ледь зводили кінці з кінцями, тому  перший час Патті живе просто неба, перебиваючись випадковими можливостями десь помитись та пообідати.
"Днем я исследовала город, отправляясь куда вздумаеться, а ночью спала где придется".
Перший раз доля посміхнулась, коли її взяли на роботу до книжкового "Брентано", а другий раз, коли познайомила її з Робертом:

"Я была тогда очень неуравновешенной, во мне кипела энергия, но саморазрушительная. Мне было 19, а он был настоящий хиппи с длинными вьющимися волосами, в потрепанной одежде, застенчивый и молчаливый. Мы влюбились друг в друга. Я много истерила, а он научил меня, как облекать эмоции в форму и как напрявлять энергию в работу. И я стала так же: днем работала, потом возвращалась домой, ужинала и отдыхала, а потом рисовала до четырех утра".
Журналісти по-різному описують характер стосунків між ними – від романтичних ледь не до братських. Як би там не було головне, що ці стосунки відіграли вирішальну роль у житті обох.
 Після повернення з Парижу, де вона з сестрою жила деякий час, Патті разом з Робом оселяється у готелі "Челсі" – культовому місці, де збиралась тогочасна богема:

"Я обожаю Челси, его поблекшую элегантность, его бережно хранимую историю [...] Сколько же людей творило и беседовало в этих комнатах викторинаского кукольного домика! Сколько юбок прошуршало по истертому мрамору лестниц! Сколько скитальческих душ заключало здесь союз, оставляло свой след и гибло!".
В цей час Паттім Сміт активно пробує себе в якості автора. Зокрема разом з Семом Шепардом працює над автобіографічною п'єсою "Cowboy Mouth" ("Мишачий кковбой"), в якій вони одночасно виконують головні ролі; регулярно бере участь у поетичних читаннях в Церкві Святого Марка під музичний супровід Ленні Кея; 1972-го року виходить дебютна збірка поезій "Seventh Heaven", а через рік - "Witt"; пише для "Rolling Stone" та "Cream".
З часом виступи з Кеєм виходять за рамки поетичних читань, імпровізаційні декламації і музика доповнюються кавер-версіями відомих рокі-пісень, вони виступають на розігріві New York, в Le Jardin на Таймс Сквер. До них приєднується Річард Сол – піаніно, та Том Верлен - гітара. 5 червня 1974 р. вони записують перший сингл "Hey Joe/Piss Factory". Гурт активно набирає обертів, виступи стають систематичними.
1975-ий рік став знаковим не лише для Патті, а і для історії  музики, адже виходить "Horses" - "трехакордный рок-н-рол, обьединенный с властью слова". Критики одразу назвали його ковтком свіжого повітря, і, можливо, альбом не вирізнявся тонкою та витонченою музичною побудовою, але він вразив усіх своєю гостротою та відвертою брутанльністю. Варто лише згадати, що першою піснею на ній була переробка"Gloria" від The Doors і розпочиналась культовим " Jesus died for somebody's sins but not mine ".
 Після нього було багато не менш якісних та оригінальних альбомів ("Radio Ethiopia" "Easter", "Wave"), але статус культового залишається за "Horses".

В 1977 р. під час концерту Патті впала і зламала хребці на шиї, реабілітація тривала близько року. За цей час вона надолужила в літературі, результатом перерви стала поетична збірка "Babel".

1 березня 1980 р. Патті Сміт одружується з Фредом Смітом, гітаристом скандального MC5, і іде зі світу музики:
"Записи и турне стали раздражать меня в свое время как духовно, так и физически. Первоначальным мечтам не осталось места, лишь телесная усталость... Сначала делаешь пластинку, затем наступает очередь турне для ее рекламы. Чтобы повторить успех, снова отправляешься в студию, потом гастроли и так далее […] Проходит немного времени, и ты теряешь контакт с жизнью. Однако решающая причина была в том, что я влюбилась и хотела полностью сосредоточиться на этом, а договоры о турне делали это невозможным […] Душой я была в то время в Детройте с Фредом. Постепенно появились мысли, что я должна разорвать этот дьявольский круг, чтобы опять все привести в порядок".
 Хоча робота над альбомами не була припинена зовсім (зокрема виходить "Dream Life"), продовжувались і поетичні виступи,  вони вже не мали такого системтичного характеру, остаточно повертатись Патті не збиралась.

 Початок 90-х видався надзвичайно важким: із різницею в декілька років із життя ідуть найближчі для неї люди – Роберт, Сол, Фред і брат Тод. Патті бере дітей ( у подружжя було їх двоє - син Джексон і донька Джессі) і в 1966 році повертається до Нью-Йорка. Вона з головою занурюється у роботу, проводить читання в Центральному парку, випускає книги та поетичні зібрки, одну з яких присвячує Робу, записує нові авторські платівки ("Gon Again", "Peace and Noice", "Gung Ho") та кавер-версії рок-хітів (на The Doors, The Rolling Stones, Nirvana), проводить виставки своїх художніх та фоторобіт в провідних галереях, зокрема в музеї Уорхола, Пітсбург, у центрі Фонда Картьє («Land 250”).

 «У меня нет особенной истории про секс, наркотики и рок-н-ролл. Однако, может быть, у меня есть история получше: благодаря рок-н-роллу я объездила мир, работала со своим покойным братом Тоддом и, наконец, познакомилась с Фредом. Это изменило мою жизнь, и мне есть, что рассказать».

  Окремо варто поговорити про прозові книги Патті Сміт – «Просто дети» (2010 р.) та «Я пасу облака» (2013 р.). Вони обидві автобіографічні, але по-різному. Перша – це послідовний, ледь не хронологічний опис значимих подій та процесів, що мали місце в житті свого автора; друга – переживання, відчуття від цих подій, натяк. Реальність фрагментарна, місцями абстрактна, схожа на сон, для оповідача важливий не сам факт, а асоціації, які він викликав. Час тут існує незалежно від зовнішніх обставин, але він не хаотичний. Патті ніби просто розклала всі свої спогади на підлозі, скрутила із них різнокольорові кульки і за якимось глибоко особистим принципом нанизала їх на червону нитку, – чомусь саме так уявляється процес створення цієї книги.

Одразу відчувається і тяжіння до ліричного жанру. Навіть у музиці вона скоріше виконавиця, а не вокалістка, особливо що стосується ранньої Патті Сміт. Перші пісні (і вситупи) нерідко починались із поетичних монологів, в ході яких на фоні десь здалеку наближувалась музика. Все це в сумі з її самобутньою енергетикою та подачею забезпечували неймовірну особливу атмосферу.

Зараз Патті Сміт 66 років. Вона продовжує виступати та писати. За деякими джерелами, спільно з Джоном Логаном працює над сценарієм для екранізації "Просто детей". В 2008 вона порадувала російських фанів виступом на "Сотворении мира" в Казані. Разом із Земфірою вона виконала хіт гурту R.E.M. – "Everybody Hurts", а також англомовну версію "Пока горит свеча" із "Машиной времени".
"The people I lost all believed in me and my children needed me, so that's a lot of reasons to continue, let alone that life is great.  It's difficult but it's great and every day some new, wonderful thing is revealed. Whether it's a new book, or the sky is beautiful, or another full moon, or you meet a new friend—life is interesting".

P. S.  кому цікаво, раджу переглянути документальну стрічку "Patti Smith: Dream of Life". Це не просто біографічний фільм, а радше збірка роздумів, інтерв'ю, поетичних читань, відео з концертів, фото, художньо оформлена у формат фільму.





Джерела:
1. Патти Смит;
2. The конкурент; 
3. Викторія Горпинко "Патті Сміт"; 
4. Карина Старобина "Экранизация романа Патти Смит"; 
5. Патти Смит "Просто дети".

"Просто дети"

  Придбати

"Я пасу облака"

 

Придбати