среда, 29 мая 2013 г.

"Гений второго плана"?

«Подобно сотруднику бюро прогнозов из старого анекдота, предложившему повысить предсказуемость погоды, поменяв все прогнозы на диаметрально противоположные, я хотел бы повернуть вектор пари Паскаля на 180 градусов. Не разумнее ли отнестись к этой короткой и ненадежной жизни как к полной сумме всего, что нам выдано, и попытаться прожить ее достойно, не думая о загробной награде, чтобы она сама была себе воздаянием?»
Автор рецензії на нещодавно опубліковану книгу «Последний континент» називає Олексія Цвєткова «гением второго плана».  Критики нерідко приписують йому статус великого російського поета сучасності, наступним після Бродського. А при цьому, як би банально це не звучало,  він залишається «широковідомим у вузьких колах». Можливо, це пов’язано з довготривалою еміграцією поета, а можливо, з тим, що сам автор ніколи і не намагався стати популярним у себе на "Батьківщині".
«Мой дом — США. Я много раз эмигрировал и всякий раз приземлялся, как кошка, на четыре ноги, и все получалось. Что касается России, то она так далеко от меня уехала, что я ее под собой не чую. Это не моя страна. В Америке я лучше понимаю людей — кто они, откуда произошли, куда идут, — чем многих русских, в том числе и моих читателей».
 Народився Олексій Петрович Цвєтков 1947 р. в теперішньому Івано-Франківську (тоді - Станіславі), де після війни опинились його батьки. Через рік-півтора батько-військовий отримав місце у військовій Академії і сім’я переїздить до Москви. Згодом через хворобу (кістковий туберкульоз) Олексій був вимушений повернутись на Україну і наступних декілька років проводить у Євпаторії, де пішов, та Запоріжжі, де закінчив школу.
Не пройшовши по балам на хімічний до Московського університету (іронія – здав математику та хімію, але отримав трійку за твір), Олексій вступає на аналогічний факультет Одеського університету, але не закінчує:
«Я проучился два семестра, потом решил, что мне это скучно, и опять пошел в Московский университет. Но на этот раз я был умнее, пошел на исторический».
Але там він теж надовго не затримується і за «неправельные идеи разные» його відраховують. Деякий час він вчиться на заочному в Дніпропетровську, а потім втретє штурмує Московський університет, цього разу факультет журналістики.
Під час навчання там Олексій потрапляє в якусь неоднозначну історію і його «попросили» піти. Пізніше сам Цвєтков так пропокоментує ту ситуацію:
«По поводу журналистики очень просто – КГБ. Поскольку я был из Запорожья и приезжал туда на каникулы, там возникла какая-то история, в которую, как они считали, я был замешан. Я был вдохновитель какой-то антисоветской группы. Был фельетон в газете, потом пришла телега в Москву, и меня декан, Ясен Николаевич Засурский, который  потом стал прорабом перестройки, меня выгонял. Он известная личность. Ясно было, если он захочет меня выгнать, то он выгонит, я спросил: “Если я перейду на заочный, ничего?” – Он сказал: “Тогда Вы не моя забота”. Я перешел на заочный и вот там, какое-то время учился, но опять же не закончил и просто подал документы уже на  отъезд».
Після цього деякий часвін живе в Сибіру та Казахстані, але в 1974 році вимушений емігрувати до США, працює там то прибиральником, то сторожем, то замісником редактора місцевих газет. В нагоді став попередній університетський досвід і за сукупністю балів його приймають до аспірантури Мічіганського університету в Анн-Арборі на спеціальність російська література, в 1983 р. він захистився за темою «Мова Андрія Платонова».
Давайте трохи порушимо хронологію і повернемось до московського періоду. На початку 70-х років виникає неофіційна літературна формація молодих людей «Московское время», серед активних учасників якої був студент МГУ Олексій Цвєтков. Про систематичну цілеспрямовану діяльність групи мова не йде, в них не було ні програмових документів, ні загальноприйнятих принципів у творчості. Їх об’єднують спільні ідеї, молодість і відсутність публікацій:
«У нас было просто общее занятие. Мы были молодые люди, которые иногда выпивали и даже за девушками гонялись. И это занимало значительную часть времени. Но кроме этого, нас сближало занятие, общность взглядов, в том числе эстетических, естественно, и политических. И поэтому мы как-то  — вот нас столкнула жизнь, была вот эта компания. И в итоге мы выпустили альманах. Мы не считали себя группой и никак не называли. Но, как всегда оказывается в истории, задним числом, что получилась-таки группа».
Олексій Цвєтков теж пише, але як не дивно, мало друкується. Чи точніше зовсім не друкується:
«Как это происходило? Грубо говоря, печатали на машинке стихи, старались отбирать те, которые как бы были проходные, носили их по редакциям. Но в итоге мало чего получилось. Прежде всего, <потому>, что мало было писать стихи не против советской власти, надо было писать стихи за нее. А уж этого мы никак не умели. И в редакциях, где нас в ту пору, в общем, некоторые люди знали, говорили, что это не проходит. У меня была за все это время всего одна публикация в журнале «Юность» — полтора стихотворения. Второе обрезали, потому что оно не помещалось, вот так на середине просто. То есть, если бы они как-то шли нам навстречу, может быть, они нас и купили бы в конце концов. Мы были молодые люди и подвержены всем соблазнам. Но в то время уже лавочка была закрыта. И нас никто не купил. В общем, так сказать, в результате чего мы остались неконформистами».
Ситуація змінилась, коли Олександр Соколов порадив йому надіслати свої роботи в «Ардіс», де згодом вийшла його книга.
В кінці 80-х Цвєтков різко перестає писати поезії, натомість звертається до прози, зокрема працює над романом «Просто голос», який є автобіографією римського воїна.Його Фрагменти публікує «Знамя» і «Октябрь», але повністю роман не був завершений. Також він викладає в коледжі, працює на «Голосі Америки», з 1989 працює в Мюнхені та Празі на «Свободі», веде авторську програму «Седьмой континент», радіо-есе «Атлантический дневник».
«Сел, написал, с тех пор не могу остановиться», -  так в 2004 р. Олексій Цвєтков повертається у світ поезії, оновлений як у плані форми, так і змісту. Поезія «нового» періоду різкіша, без зайвих прикрас, пряма, абстрактна. В ній зникають рамки, в тому числі і знаки пунктуації, ритм стає виразнішим. Автор постійно експериментує, що в принципі притаманно більшості сучасної поезії, від того йому часто докоряють за надмірну складність:
«Они действительно сложные, насыщенные, метафизические, в них рваный синтаксис, который не всем по нраву. С одной стороны, я достаточно традиционный поэт. С другой — это какой-то странный авангард. Люди не знают, в какую нишу меня засунуть».
   есть версия что я вообще машина
    не сущность неделимая а две
    и существо нездешнего пошиба
    тоскует в автономной голове

    оно лишь персонаж в своем рассказе
    следит за истеченьем по часам
    а все причинно-следственные связи
    мешок с костями соблюдает сам

    так силится актер на киноленте
    постичь судьбу что публике видна
    и подглядеть у тела в документе
    кто он такой и в чем его вина

    так и живешь с непостижимой целью
    но звездная над миром гаснет гроздь
    и покидает черепную келью
    невидимый из кинозала гость

    машины совершат свои обряды
    им эти сны снаружи не видны
    но нет ни наказанья ни награды
    раз не было заслуги и вины
В 2007 р. Олексій Петрович повертається до США, який часто називає своїм справжнім домом, живе спочатку у Вашингтоні, а потім Нью-Йорку.  Зараз йому 66 років, він активно пише, бере участь у літературних фестивалях, зустрічах, обговореннях, цікавиться світовими політичними та суспільними процесами, веде власні блоги, ЖЖ, де систематично викладає нові поезії.
 subway metaphysics
i take the e-train from the forty-second
an aged gent is trying to convince
my neighbor on the left that she will not
die from her lethal and malignant ailment
she looks upbeat my neighbor on the right
is a young girl in black up to her eyes
perusing the quran her lips are moving
la ilaha illallahu she says
or something close enough squeezed in between
the two despairs i keep my calm and think
yes i will die no there is no salvation
it is a secret they will never learn
 Автопереклад subway metaphysics
сабвей сорок вторая поезд е
мужик в летах пытается внушить
соседке слева что лиха беда
смертельная болезнь но победима
она ободрена соседка справа
молоденькая в черном до зрачков
зубрит коран и в шевеленье губ
la ilaha illallahu поди
точнее различи а я спокоен
меж этих двух отчаяний и знаю
да я умру и нет спасенья нет
но этой тайны им не угадать
 P. S. "Если так, окинуть свою жизнь, Вы чувствуете себя счастливым человеком?
Вопрос риторический. Да – скорее, да, чем нет. Я, в общем, чувствую, что жизнь, в основном, получилась, хотя, оценивать это… Нет, лучше всего оцениваю это я сам. Потому что – другие – откуда они знают. Да, пожалуй, получилось. Ну, придет момент, когда придется все это срочно и быстро оценивать, но вот сейчас – предварительные итоги – ДА, вполне. Все хорошо!"








За матеріалами:
1.   Олексій Цвєтков "Веселий Роджер"
2.   Алексей Цветков: «Живой язык всегда удобнее мертвого». Интервью на фестивале Киевские Лавры-2009
3.   Інтерв'ю Олексія Цвєткова для runyweb
4.   Юрий Юдин "Местоблюститель" 
6.   Юрій Володарський "Алексей Цветков: Поэт-богоборец"
7.   ЖЖ

"Последний континент"  

Придбати

"Атлантический дневник"


 Придбати

"Записки аэронавта"

 Придбати

Комментариев нет:

Отправить комментарий