Лучшие книги: У світі Петсона та Фіндуса

Швеція – це країна, яка подарувала світу Карлсона, Сванте Свантенсона (в народі просто «Малыш»), Пеппі та велику кількість інших казкових персонажів, не втратила своєї актуальності і сьогодні. Місцеві автори продовжують радувати дітей усього світу. Вдалим підтвердженням цьому є приклад Свена Нурдквіста, автора відомих історій про Петсона та його кота Фіндуса, Мами Му.
Свен Нурдквіст народився 30 квітня 1946 року на півдні Швеції у місті Хельсинберг, але дитинство та юність його пройшли в портовому місті Хельсинборзі. Після закінчення школи Свен неодноразово намагався вступити до різних художніх навчальних закладів, адже ще з підліткового віку мріяв стати художником та ілюстратором, але спроби були марними:
«Я с детства любил рисовать. В пятнадцать лет я решил, что хочу стать художником и начал изо всех сил заниматься. Я закончил заочные американские курсы для художников-иллюстраторов. После школы я пробовал поступать в разные художественные заведения. Но всюду провалился. Пришлось стать архитектором».

Врешті-решт він вивчає архітектуру у вищій технічній школі в місті Лунді, згодом викладає в місцевому університеті та одночасно працює в рекламній компанії міста Хальмстадт, оформлює книги та підручники. Але давня мрія стати художником не покидала Свена і з новою силою проявилась у 1983 році, коли він бере участь у конкурсі на кращу дитячу книгу, що організувало видавництво «OPAL». Тоді його дебютна авторська робота «Агатон Еман та алфавіт» завоювала перше місце і через рік вийшла окремим виданням. Справжній успіх приходить в 1984 році, коли світ вперше знайомиться із зворушливим Петсоном та Фіндусом у першій книзі цієї серії «Торт на іменини». Наступні декілька років систематично виходять нові історії про Петсона, загалом серія налічує 9 книг, які перекладені близько 44-ма мовами, а загальний тираж перевищує 6 млн екземплярів.

Історії про Петсона та Фіндуса – це поєднання легких, дотепних та добрих історій з неймовірно яскравими, продуманими до дрібниць ілюстраціями, на яких автор робить чи не основний акцент. Кожна сторінка, кожен малюнок – це окремий світ з купою потаємних кімнат, ще незвіданих куточків та небачених істот; в ньому постійно щось відбувається, рухається і кипить. Гортаючи ці книги, кожного разу бачиш якусь нову деталь, на яку раніше не звертав увагу. Наприклад, Мюклі – це казкові істоти, які періодично то там, то тут з'являються біля Петсона.
Якось в блозі хтось із батьків запитав у Свена про походження цих істот:
«Я уверен, что они только кажутся Петсону, и являются следствием белой горячки. Мои домочадцы спорят, и говорят, что они появляются и на картинках, где Петсона нет, а значит реальны... Кто прав?». На що автор відповів:
«Вы ошибаетесь. Петсон не пьет, и белой горячки у него не бывает. Мюклы существуют, и иногда они мелькают у Петсона перед самым носом. Но кто они такие — Петсон точно не знает. И разговаривать с ними, как Финдус, он не умеет».
Існує припущення, що спочатку серія задумувалась як історія про двох дідусів, які завжди надзвичайно зайняті чимось дуже важливим, але так як їх постійно відволікають якісь попутні справи, ніколи нічого не можуть довести до кінця. Один із них в майбутньому і став Петсоном, а от його друга замінив непосидючий, веселий кіт Фіндус, який до всього ще й може розмовляти людською мовою. До речі, він своє ім'я отримав від коробки з-під зеленого горошку шведського продовльчого концерну «Findus», в якій його знайшли.
Якось в інтерв'ю один із журналістів запитав у Свена про те, що було із Петсоном до зустрічі з Фіндусом. Виявилось, що хоча цей персонаж доволі статичний, він має свою передісторію:
«В детстве у Петсона была большая семья, они жили в деревне и держали много животных. В молодости у него была невеста, но она его бросила и ушла к датскому исполнителю шлягеров. С тех пор он стал жить в одиночестве со своими курами. Иногда ему было совсем одиноко, и скоро в его жизни появился Финдус. Но об этом уже идет речь в »Истории о том, как Финдус потерялся, когда был маленький».

Часто читачі, натрапивши на фото Свена, підмічають дивовижну схожість його зі своїм головним персонажем, а журналісти запитують автора про автобіографічні елементи історій. Нурдквіст ніколи не заперечував вплив власного досвіду на процес написання книг:
«Ясное дело, я его не выдумал от начала до конца. Он думает, как я, и поступает так, как поступил бы я на его месте. Я все скопировал с самого себя. К тому же у нас одинаковые очки».
Крім схожості із головним героєм, наявні і інші елементи автобіографізму, хоча цілеспрямовано автор про себе не пише:
«Вообще-то, я не пишу о своем детстве. Мне хочется все выдумать заново. Не знаю, почему так получается. То, что я помню из детства, воплощается в иллюстрациях — природа, деревня, крестьянский хутор, где я бывал в детстве. Но я подумывал о том, не написать ли книгу, основанную на моих воспоминаниях. Помню, как мама и папа разводились, а я оставался у дедушки. И многое другое. Но почему-то из этой затеи ничего не вышло».

Не зважаючи на свою легкість, книги про Петсона мають і ненав'язливу дидактичну складову. За словами самого автора «в книге «Именинный пирог» между строк можно прочитать о том, что не стоит говорить плохо о людях, которые ведут себя необычно. В книге «Рождество в домике Петсона» говорится о сплочённости людей. Не думаю, что это маленькое нравоучение повредит читателю, оказавшемуся в гуще противоречивых суждений. Но поскольку книги строятся не на нравоучениях, а на по-своему даже хулиганских иллюстрациях, то слащавого морализаторства они начисто лишены».
Книги про Петсона та Фіндуса неодноразово відмічались різноманітними нагородами, зокрема в 2003 році отримали літературну премію Астрід Ліндгрен, а їх герої давно вже перестали бути лише літературними персонажами, їхні пригоди можна спостерігати у мультфільмах, фільмах; за цими ж мотивами розроблені і комп'ютерні ігри.

В якийсь момент Свен перестав писати про дивакуватого дідуся, але продовжував робити ілюстрації до інших своїх книг. Так відомою стала «Где моя сестра», в якій візуальне нарешті взяло гору над словесним:
«Я постарался сделать изображение самостоятельным — так ребенок сможет получать удовольствие от книги и без текста».